Datasets:

PolyAgent
/

wiki_uk_en_parallel

Dataset card Data Studio Files Files and versions Community

Split (2)

train · 2.12M rows

id stringlengths 3 8	url stringlengths 31 795	title stringlengths 1 211	text stringlengths 12 350k
49141	https://en.wikipedia.org/wiki/956	956	956 Year 956 (CMLVI) was a leap year starting on Tuesday (link will display the full calendar) of the Julian calendar. Events By place Byzantine Empire Summer – Emperor Constantine VII appoints Nikephoros Phokas to commander of the Byzantine field army (Domestic of the Schools) in the East. He gives him order to prepare a campaign against the Hamdanid emir Sayf al-Dawla. Constantine makes treaties with neighbouring rulers, to seek military aid. September - October – A Byzantine fleet under Basil Hexamilites deals a crushing defeat to the Hamdanid fleet at Tarsus in Cilicia (modern Turkey). Europe Liudolf, the eldest son of King Otto I (the Great), reconciles with his father and asks again for installation as duke of Swabia. Otto refuses, but at the instigation of his uncle Bruno I (duke of Lotharingia) allows Liudolf to lead an expedition to Italy to bring the vassal Berengar of Ivrea to heel. Berengar of Ivrea dispatches a Lombard army under his son Adalbert II to counter Liudolf, while he guards Pavia himself. In two battles Liudolf defeats the Lombard forces and enters Pavia, there to receive the homage of the Italian nobles and clergy on behalf of Otto I. June 16 – Hugh the Great, count of Paris, dies at Dourdan. He is succeeded by his eldest son Hugh Capet, who is recognized as Duke of the Franks by his cousin Lothair III, king of the West Frankish Kingdom. King Ordoño III dies at Zamora after a 5-year reign. He is succeeded by his half-brother Sancho I as ruler of León (modern Spain). Egypt An earthquake badly damages the Lighthouse of Alexandria: one of the Seven Wonders of the Ancient World. By topic Religion Dunstan, an abbot of Glastonbury Abbey, is sent into exile by King Eadwig. He takes refuge in Flanders (modern Belgium), where Count Arnulf I gives him shelter in the Abbey of Mont Blandin, near Ghent. Births Siegfried II, count of Stade (d. 1037) probable Adalbert of Prague, Bohemian bishop (approximate date) Sampiro, Spanish bishop (approximate date) Deaths February 15 – Su Yugui, Chinese chancellor (b. 895) February 27 – Theophylact, Byzantine patriarch (b. 917) April 8 – Gilbert, duke of Burgundy April 15 – Lin Yanyu, Chinese court official and eunuch May 19 – Robert, archbishop of Trier June 4 – Muhammad III of Shirvan, Muslim ruler June 16 – Hugh the Great, Frankish nobleman (b. 898) July/August – Fulbert of Cambrai, bishop August – Ordoño III, king of León August 29 – Fu (the Elder), Chinese empress consort September/October – Al-Masudi, Muslim historian and geographer December 21 – Sun Sheng, Chinese chancellor December 26 – Wulfstan, archbishop of York date unknown Ahmad al-Muhajir, Muslim scholar and imam (b. 873) Congalach Cnogba, High King of Ireland Gandaraditya, ruler of Chola Kingdom Zhao Hongyin, Chinese general References
2432878	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BD%D1%96%D0%BF%D1%80%D0%BE%20%28%D0%BB%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B5%20%D0%B4%D0%B5%D0%BF%D0%BE%29	Дніпро (локомотивне депо)	Дніпро (локомотивне депо) Дніпрóвське локомотивне депó (ТЧ-8 «Дніпрó», до 2015 року — відокремлений структурний підрозділ «Дніпропетровське локомотивне депо» регіональної філії «Придніпровська залізниця») — підприємство залізничного транспорту. Розташоване на території станції Дніпро-Головний. Входить до складу служби локомотивного господарства Придніпровської залізниці. Здійснює перевезення пасажирів, забезпечує всіх споживачів підприємства паливом і нафтопродуктами, а також виконує ремонт тягового рухомого складу залізниці. Рухомий склад Електровози: ЧС2, ЧС7, ВЛ8 Тепловози: ЧМЕ3,ЧМЕ3Т Примітки Посилання Профіль у instagram ТЧ-8 «Дніпро» на сайті TrainPix ТЧ-8 «Дніпро» на сайті TrainPhoto Локомотивне депо «Дніпро» на сайті Железнодорожье Локомотивні депо Придніпровської залізниці Підприємства Дніпра Споруди Фабрики (Дніпро)
5723022	https://en.wikipedia.org/wiki/Astikai	Astikai	Astikai (Ościkowicze or Ostik) was a Lithuanian noble family, that prospered in late 14th and early 17th centuries. Kristinas Astikas, a noble from Kernavė, was the founder of the family. There is some vague evidence, that his father was Sirputis (probably descendant of other Sirputis, brother of Traidenis, Bardis, Liesis, and Svalkenis) and his grandfather was Viršulis, mentioned in chronicles. It is worth to note, that members of Astikai family on different occasions were referred to by these names. One of treaties signed by Kristinas Astikas mentions his father name, Radvilas. However, that is the only reliable clue into the genealogy of Astikai family. Astikas name is first mentioned in 1398 in the Treaty of Salynas as castellan of Užpaliai. After Union of Horodło he received Trąby coat of arms. From 1419 until his death in 1442 or 1444, he was castellan of Vilnius. He was a strong supporter of Vytautas the Great and participated in signing of many treaties, including Peace of Thorn in 1411, Treaty of Melno in 1422, and Union of Grodno in 1432. It is known that Kristinas Astikas had four sons: Radvilas, Stanislovas (sometimes also called Stankus), Mikalojus and Baltramiejus. Radvila Astikas (died in 1477) was voivode of Trakai and became an ancestor of a new family, known as Radvilos. Later the name was polonized to Radziwiłł. Since there is nothing known about Mikalojus and Baltramiejus, historians assume they died in their youth. Stanislovas became a voivode of Navahrudak and continued the Astikai family line. His son Gregory became Court Marshal in 1494. As a vicegerent of Anykščiai and Merkinė, he participated in the Battle of Vedrosha in 1500 and was taken prisoner. After he returned, he received his old title of Court Marshal, but previously owned lands were not returned to him. Instead he received Užpaliai and other territories ruled by his brother Radvilas and his sons. From 1510 to his death in 1518 or 1519 Gregory was also a voivode of Trakai. After Gregory's death, the family started losing its influence and prestige. Gregory had three sons, Gregory, voivode of Navahrudak and castellan of Vilnius who died in 1557, Stanislaw, voivode of Polatsk who died in 1519, and Jurgis, Court Marshal who died in 1546. Only Jurgis had children: sons Mikalojus, Jonas, Gregory, and Jurgis and daughters Joan and Sophie. Mikalojus was starosta of Kreva and Rēzekne. He popularized the theory that Astikai family roots from Sirputis and changed his name to Astikas Sirputis. Another son Jurgis (1530–1579) was starosta of Mstislavl and Bratslav, and voivode of Smolensk. In 1580 Jurgis' brother Gregory received death sentence because he falsified signatures and money. He was also accused of conspiracy with Moscow to assassinate Stefan Batory, King of Poland and Grand Duke of Lithuania. Gregory's only son, Jonas, was acquitted. Jonas, a petty officer in Vilnius, was the last recorded member of the Astikai family (died 1609). Family tree References In-line General
54773033	https://en.wikipedia.org/wiki/Ibrahima%20Niane	Ibrahima Niane	Ibrahima Niane (born 11 March 1999) is a Senegalese professional footballer who plays as a forward for club Angers. Club career On 31 January 2023, Niane joined Angers in Ligue 1 on loan with an option to buy. Honours Metz Ligue 2: 2018–19 Individual UNFP Ligue 1 Player of the Month: September 2020 Career statistics References External links Living people 1999 births People from M'Bour Men's association football forwards Senegalese men's footballers Senegal men's youth international footballers FC Metz players Angers SCO players Ligue 1 players Ligue 2 players Senegalese expatriate men's footballers Expatriate men's footballers in France Senegalese expatriate sportspeople in France Génération Foot players
749914	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%96	Монтарді	Монтарді — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Ар'єж. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 650 км на південь від Парижа, 65 км на південь від Тулузи, 36 км на захід від Фуа. Історія До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Південь-Піренеї. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка У 2010 році у муніципалітеті числилось 85 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 191,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача. Сусідні муніципалітети Посилання Монтарді на сайті французького Національного інституту географії Див. також Список муніципалітетів департаменту Ар'єж Примітки Муніципалітети департаменту Ар'єж
3114518	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D1%83%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%BE	Роутело	Роутело (Mesitornis) — рід птахів родини роутелових (Mesitornithidae). Містить два види. Поширення Ендеміки Мадагаскару. Роутело бурий живе у вологих лісах вздовж східного узбережжя острова. У роутело білогрудого відомо 5 популяцій на півночі і заході країни та одна популяція на сході. Опис Птахи середнього розміру, завдовжки до 30 см. Ззовні схожі на пастушків. Оперення темно-коричневе. Хвіст довгий і широкий, заокруглений. Крила короткі. Дзьоб довгий, ледь зігнутий донизу. Спосіб життя Роутело мешкають у вологих або сухих лісах. Живуть парами або невеликими родиннми групами до 4 птахів. Наземні птахи. Шукають у лісовий підстилці комах та інших безхребетних. Літають неохоче. Види Роутело бурий (Mesitornis unicolor) Роутело білогрудий (Mesitornis variegata) Примітки Роутелові Роди птахів
4926840	https://uk.wikipedia.org/wiki/SMS%20Elsass	SMS Elsass	SMS Elsass «Ельзас» — німецький військовий корабель, другий пре-дредноут типу «Брауншвейг» Імператорських військово-морських сил Німеччини. Перший корабель, названий на честь імперської провінції Ельзас, нині французький регіон Ельзас. «Ельзас» був закладений на верфі компанії Schichau-Werke у Данцигу. 26 травня 1903 року він був спущений на воду, а 29 листопада 1904 року увійшов до складу ВМС Німецької імперії, хоча аварія під час морських випробувань затримала завершення процедури введення до травня 1905 року. Його сестринськими кораблями були «Брауншвейг», «Гессен», «Преуссен» і «Лотрінген». Корабель був озброєний батареєю з чотирьох 280-мм (11 дюймових) гармат і мав максимальну швидкість 18 вузлів (33 км/год). Як і всі інші попередні пре-дредноути, побудовані на рубежі століть, «Ельзас» швидко застарів після спуску на воду революційного «Дредноута» у 1906 році; в результаті його кар'єра як бойового лінкора не склалася. Після введення в експлуатацію корабель служив у II ескадрі німецького флоту, і в цей період він залучався до щорічних інтенсивних тренувань, а також здійснював візити ввічливості до зарубіжних країн. Перевершений новими лінкорами-дредноутами, «Ельзас» був виведений з бойового складу Кайзерліхмаріне у 1913 році. Через рік, після початку Першої світової війни, його повернули до строю та включили до VI бойової ескадри. «Ельзас» брав участь у бойових діях у Балтійському морі проти російського флоту. У серпні 1915 року лінкор активно діяв у битві в Ризькій затоці, під час якої вступив у бій з російським броненосцем «Слава». У 1916 році його відправили до резерву через неукомплектованість екіпажу та загрозу британських підводних човнів, що діяли на Балтиці, і решту війни він провів як навчальний корабель. Після війни за умовами Версальського договору корабель був залишений у складі флоту Веймарської республіки; у 1923—1924 роках пройшов модернізацію. «Ельзас» служив у Рейхсмаріні з надводним флотом до 1930 року, проводячи навчальні походи та відвідуючи іноземні порти, як і раніше у своїй кар'єрі. У 1930 році його знову вивели в запас, а наступного року виключили з військово-морського реєстру. Застарілий лінкор був проданий компанії Norddeutscher Lloyd наприкінці 1935 року та розібраний на брухт наступного року. Див. також Список лінійних кораблів Німеччини Південноамериканські дредноутні перегони Саламіс Соборна Україна (лінкор) USS Ohio (BB-12) HMS King Edward VII Цесаревич (броненосець) Примітки Виноски Джерела Посилання Література Dodson, Aidan (2014). «Last of the Line: The German Battleships of the Braunschweig and Deutschland Classes». In Jordan, John; Dent, Stephen (eds.). Warship 2014. London: Conway Maritime Press. pp. 49–69. ISBN 978-1-59114-923-1. Grießmer, Axel (1999). Die Linienschiffe der Kaiserlichen Marine: 1906—1918; Konstruktionen zwischen Rüstungskonkurrenz und Flottengesetz. Bonn: Bernard & Graefe Verlag. ISBN 978-3-7637-5985-9. Кораблі 1903 Лінійні кораблі Першої світової війни Пре-дредноути Німеччини
19984670	https://en.wikipedia.org/wiki/Ko%C5%A1%C3%AD%C5%99e	Košíře	Košíře is a district of Prague, part of the municipal area Prague 5. It is situated in the valley of the Motol brook between the districts Smíchov and Motol. Košíře became a town in 1896 and was joined onto Prague in 1921. History Košíře was a village until the second half of the 19th century. Thanks to the development of industry it was necessary to build accommodation there, because workers were moving there. The first electric tram in Prague was also tested there on the tram line from Anděl to Košíře (today Kavalírka). Characteristics Košíře is a mostly residential district. Košíře is also the location for many embassies, such as the Indonesian and Vietnamese. Neighboring districts Jinonice Radlice Smíchov Motol Strahov References Districts of Prague
2970224	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D0%BC%20%D0%93%D0%B5%D0%BD%D1%80%D1%96%20%D0%92%D0%B0%D0%B9%D1%82	Вільям Генрі Вайт	Вільям Генрі Вайт (2 лютого 1845, Девонпорт — 27 лютого 1913, Лондон) — британський кораблебудівник, який протягом 16 років (1886—1903) обіймав пост . За час його роботи на цій посаді для Королівського флоту були збудовані 43 панцерники, 26 панцерних і 102 бронепалубних крейсери, 74 неозброєних кораблі. Біографія Ранні роки Вільям Генрі Вайт народився 2 лютого 1845 року в англійському портовому місті Девонпорт. У чотирнадцятирічному віці вирішив влаштуватись на роботу на місцеву казенну верф. На вступному випробуванні вияснилось, що його ріст є нижчим ніж того вимагають екзаменаційні правила. Вайт обійшов це обмеження, підклавши у черевики папір і уже в березні здав усі іспити. 1 липня 1859 року Вайт розпочав працювати на корабельні з оплатою 3 шилінги на тиждень. Його зразу приставили до робіт на вітрильному лінійному кораблі , який переобладнували під парову силову установку. У 1863 році отримав стипендію Адміралтейства, після чого успішно пройшов відбір у кандидати у недавно відкриту у Південному Кенсінгтоні. У навчанні став першим і зберіг за собою лідерство до закінчення школи. У 1865 році повернувся на верф у Девонпорті, а на наступний рік перебрався до Чатема — спочатку працював як помічник кресляра, а згодом, як кресляр 3-го класу. До його задач входило вирішення різних питань з конструктивних особливостей корпусу панцерників та . Початок роботи в Адміралтействі Після набуття достатніх навичок у проєктуванні Вайта визначили в Адміралтейство. Там йому було доручено складання специфікацій кораблів з розрахунками їх вагового навантаження і швидкості ходу як основи ескізних проєктів. Незабаром став довіреним секретарем головного будівничого флоту Едварда Ріда, займаючи цю посаду до самої відставки останнього у 1870 році. Після відходу Ріда продовжив роботу з Натаніелем Барнабі, який став головою Ради з кораблебудування. У листопаді 1870 року Вайт був призначений інструктором курсу проєктування бойових кораблів у Кенсінгтоні, а у 1872 році вступив на посаду секретаря Ради з проєктів. З цього моменту и до 1883 року не було жодної роботи, що проводилась проєктним відділом Адміралтейства, у якій Вайт не відіграв би значної, а у багатьох випадках і вирішальної ролі. З 1872 до 1873 інспектував роботи на корабельні у , включаючи переобладнання HMS Fury. Потім його направили до Портсмута спостерігачем за будівництвом . Після загибелі у 1870 році через серйозні теоретичні помилки і конструктивні прорахунки, допущені при проєктуванні, Вайту на вимогу Комітету з проєктів доручили удосконалення методики проведення розрахунків остійності. У процесі роботи Вайт не лише розвинув відомі до нього методи розрахунку, але і висунув нові, що пояснювали поведінку кораблів як на ходу під парами, так і під парусами — при вітрі і хитавиці. У березні 1875 року призначений помічником головного будівничого. У тому ж році одружився, а також опублікував «Посібник з військового кораблебудування», що став класичним. 1880 року представив меморандум, у якому доводив потребу створення Королівського корпусу військових кораблебудівників (засновано у 1883 році). Праця в «Armstrong Whitworth» У 1882 році Вайт покинув Адміралтейство й перейшов у компанію «Sir WG Armstrong Mitchell & Company» на посаду головного корабельного інженера та керуючого суднобудівним відділом. Наступні три роки Вайт займався створенням перших серій «елсвікських крейсерів». Після відставки Натаніеля Барнабі сорокарічний Вайт повернувся до Адміралтейства на посаду головного будівничого флоту. Головний будівничий флоту Після вступу на посаду Вайт перед усім взявся за розробку системи реорганізації Адміралтейства і підвідомчих казенних корабелень та підрозділів. Ці заходи він здійснював, поєднуючи свою нову посаду з постом помічника інспектора Адміралтейства. У 1888 році, у самий розпал агітації за прийняття Акту про морську оборону, Вайт розробив революційний для того часу проєкт барбетного лінійного корабля , з якого згодом виріс та інші серії лінкорів разом з їхніми сучасниками бронепалубними і панцерними крейсерами. Характерними особливостями кораблів Вайта стали: барбетні установки, високий надводний борт, широкі броньові прикриття в поєднанні з сильно опуклою броньовою палубою, казематний захист допоміжної артилерії на середній палубі. Скандал з королівською яхтою. Відставка 3 липня 1900 року по блискучій кар'єрі Вайта було завдано серйозного удару: нова королівська яхта , що рік перед тим благополучно була спущена на воду, під час добудови на плаву перекинулась у доку догори кілем. Чудово спроєктоване судно з достатньою остійністю під час добудови було так перевантажене на верхній палубі й вище від неї, що перед катастрофою перебувало у завідомо нестійкому положенні, а його початкова метацентрична висота взагалі мала невелике від'ємне значення. Вайт, який не знав про перевантаження, важко переживав те, що трапилося. Преса і Парламент піддали його серйозній критиці, що призвело головного будівничого флоту до важкого нервового зриву. Весь останній рік на посаді Вайт практично не міг працювати та 30 жовтня 1901 року подав прохання про відставку. 6 грудня вийшов офіційний наказ про звільнення на пенсію. Місце головного будівничого флоту після Вайта зайняв Філіп Вотс. На пенсії Вийшовши на пенсію, Вайт інтенсивно подорожував по США і Канаді. На батьківщині багато публікувався у технічній пресі, згодом поповнивши табір супротивників концепції побудови «Дредноута» та «». Він бачив як створений ним величезний флот стрімко старіє під натиском нових кораблів, що здавалися йому надто великими і дорогими. 27 лютого 1913 року з сером Вільямом трапився удар і того ж вечора він помер. Нагороди та звання Вайт був обраний членом Королівського товариства у червні 1888 року. Він був удостоєний Почесного членства в у 1894 році. 1900 року він був обраний членом Шведської королівської академії наук. Примітки Джерела Паркс, Оскар Линкоры Британской империи. Том 4. Его величество стандарт. — СПб.: Галея Принт, 2005. — 120 с. — ISBN 5-8172-0099-6. Суднобудівники Британії Англійські інженери Нагороджені медаллю Джона Фріца Члени Лондонського королівського товариства Члени Шведської королівської академії наук
247824	https://en.wikipedia.org/wiki/Schnapps	Schnapps	Schnapps (or ) or schnaps is a type of alcoholic beverage that may take several forms, including distilled fruit brandies, herbal liqueurs, infusions, and "flavored liqueurs" made by adding fruit syrups, spices, or artificial flavorings to neutral grain spirits. The English loanword "schnapps" is derived from the colloquial German word Schnaps (plural: Schnäpse), which is used in reference to spirit drinks. The word Schnaps stems from Low German and is related to the German term "schnappen", meaning "snap", which refers to the spirit usually being consumed in a quick slug from a small glass (i.e., a shot glass). European The German term Schnaps refers to "any kind of strong, dry spirit", similar to how eau de vie (water of life) is used in French, aguardiente (burning water) in Spanish, or aguardente in Portuguese. Obstler An Obstler, or Obstbrand (from the German Obst, fruit and Brand, brandy), is a traditional type of schnaps made by fermenting macerated fruit and distilling to produce a clear, unsweetened fruit brandy. Obstler is traditionally produced in Austria, Switzerland, southern Germany, and the culturally German regions of Alsace and Lorraine in modern-day France. Obstler is mainly associated with the southern part of the German-language area; in northern Germany, almost all traditional distilled beverages are grain-based. The main kinds of fruit used for Obstbrände are apples, apricots, cherries, pears, plums (both mirabelle and purple plums), and quinces. Fruits other than these are rarely used. Apples together with pears produce Obstwasser (fruit water); pears are used to produce Birnenbrand; when made from the Williams pear, it is known as Poire Williams or Williamsbrand. Several types of plums make ("plum water"); cherries make Kirschwasser ("cherry water"); and apricots are used to make Austrian Marillenschnaps (apricot brandy). The different kinds of Obstler are similar to the varieties of Rakija found in the Balkans and Eastern Europe. Slivovitz is a popular schnapps made from Damson plums found throughout the region; pálinka is a traditional distilled beverage made of any fruits grown in Hungary. Geist A Geist (meaning "spirit" in German) is a type of schnapps, similar to fruit brandy, that is created by infusing macerated fresh berries in neutral spirits and steeping for some time before distillation. Neutral alcohol is necessary because many berries have a sugar content that is too low to economically ferment and distill; raspberries, for instance, contain between 4.5 and 6.0% sugar. The most common Geist is Himbeergeist, made from raspberries. Other common fruits are blueberries, blackberries, strawberries, currants, rowanberries, apricots, peaches, and sloes. Other flavorings are also possible, such as nuts, herbs, or rose petals. Liqueur Many liqueurs referred to as schnapps, but distinct from fruit brandies, are created by the addition of herbal or fruit flavors to a neutral spirit by various methods. The neutral spirit used can vary by location and tradition. The most popular schnapps in the UK is peach schnapps. It is consumed in many ways; such as on the rocks or mixed with other drinks to form a variety of cocktails. It is made by adding peach flavouring to a neutral grain spirit. It is typically clear and has a strong, sweet taste. It became popular in the UK in the 1970s and 1980s. The leading brand is Archers, but some large supermarkets do have their own branded peach schnapps, which is sold at a reduced price. Archers peach schnapps is more similar to the American style of schnapps. Kräuterlikör (herbal liqueur) is similar to Italian amaro. Well-known brands include Jägermeister, Underberg, Kuemmerling, Killepitsch, and Wurzelpeter. American An inexpensive, heavily sweetened form of liqueur is made in America by mixing neutral grain spirit with fruit syrup, spices, or other flavors. Referred to as "schnapps", these are bottled with an alcohol content typically between 15 and 20% ABV (30–40 proof), though some may be much higher. Schnapps, specifically peach and peppermint schnapps, exploded in popularity in America in the 1980s. See also References External links German distilled drinks
1090515	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%96%D1%8F%20%D0%B4%D0%B5%20%D0%93%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B4	Олівія де Гевіленд	Олівія де Гевіленд (1 липня 1916, Токіо — 26 липня 2020, Париж) — американська акторка театру, кіно та телебачення. Найбільш відома за ролями в фільмах «Звіяні вітром» (1939), «Спадкоємиця» (1949), «Леді в клітці» (1964) та «Тихше, тихше, мила Шарлотто» (1964). Одна з найпопулярніших та найзатребуваніших актрис «золотої доби» Голлівуду. Життєпис Олівія Мері де Гевіленд народилася 1 липня 1916 року у Токіо в родині Ліліан Августи Рюз, театральної акторки, відомої під сценічним ім'ям Ліліан Фонтейн, і Волтера Августуса де Гевіленда, британського адвоката, що мав практику в Японії. 1917 року в неї з'явилася молодша сестра Джоан Фонтейн, суперництво з якою після початку їхньої акторської кар'єри зайшло так далеко, що вони припинили не лише бачитися, але й розмовляти одна з одною. Її кузеном по лінії батька був британський авіаконструктор Джеффрі де Гевіленд, винахідник літака De Havilland Mosquito. 1919 року, після розлучення батьків, Олівія з матір'ю та сестрою оселилися в каліфорнійському місті Саратога. Свою кар'єру розпочала на початку 1930-х років як театральна акторка, але вже в 1935 році проміняла театр на кіно. Серед її ранніх фільмів популярні пригодницькі стрічки «Одіссея капітана Блада» (1935), «Атака легкої кавалерії» (1936) та «Пригоди Робіна Гуда» (1938). В 1930-х роках де Гевіленд багато знімалася в парі з Ерролом Флінном. 1939 року зіграла роль Мелані Вілкс в легендарному фільмі «Звіяні вітром», за яку була номінована на премію Оскар за найкращу жіночу роль другого плану. Наприкінці 1940-х років акторка тричі номінувалася на премію Оскар за найкращу жіночу роль і двічі отримала її: 1947 року за роль у фільмі «Кожному своє», та 1950 року за роль в «Спадкоємиці». 1941 року де Гевіленд прийняла американське громадянство. На початку 1940-х років Олівія була незадоволена тими ролями, які їй нав'язувала студія «Warner Bros», через що в неї стався скандал зі студійним керівництвом, що призвело до судового процесу. Який де Гевіленд спільно з Гільдією кіноакторів і виграла, тим самим послабивши вплив студії та домігшись більшої творчої свободи для акторів від диктату продюсерів. Це стало однією з найбільш значущих постанов в історії Голлівуду, а де Гевіленд заслужила велику повагу серед акторів, у тому числі і своєї сестри Джоан Фонтейн, яка пізніше сказала, що «Голлівуд багато чим завдячує Олівії». Її кар'єра в кіно продовжувалася до кінця 1970-х років, і за цей час вона з'явилася в багатьох відомих фільмах, серед яких «Моя кузина Рейчел» (1952), «Ця леді» (1955), «Світло на площі» (1962), «Леді в клітці» (1964), «Тихше, тихше, мила Шарлотто» (1964), «Аеропорт 77» (1977) і «П'ятий мушкетер» (1979). Після завершення кінокар'єри де Гевіленд продовжувала зніматися на телебаченні. 1986 року була номінована на «Еммі» і отримала «Золотий глобус» за роль імператриці Марії Федорівни у фільмі «Анастасія: Загадка Анни». 2008 року була нагороджена Національною медаллю США в галузі мистецтв. 2010 року актрисі присвоєно звання Кавалера ордена Почесного легіону, а 2017 року де Гевіленд отримала титул Дами-командора ордену Британської імперії. 2017 року на екрани вийшов мінісеріал «Ворожнеча», де розповідається про суперництво Бетті Девіс і Джоан Кроуфорд. Роль Олівії виконала Кетрін Зета-Джонс. Олівія де Гевіленд звернулася до суду, стверджуючи, що її зображення без дозволу порушує її право на рекламу як знаменитості й представляє в неправдивому світлі. Та 2018 року її позов було відхилено на основі Першої поправки про свободу слова в кінематографі. Олівія де Гевіленд померла 26 липня 2020 року в себе вдома у Парижі в 104-річному віці. Особисте життя У 1940-х роках де Гевіленд мала романи з Джоном Г'юстоном, Джеймсом Стюартом і Говардом Г'юзом. 1946 року вийшла заміж за письменника Маркуса Гудріха, шлюб з яким розпався 1953 року. Їхній син Бенджамін (нар. 1949) став математиком. 1991 року він помер після тривалої боротьби з лімфогранулематозом. Із 1955-го по 1979 роки де Гевіленд перебувала у шлюбі з французьким журналістом П'єром Галанте. 18 липня 1956 року у пари народилася дочка Жізель. Цей шлюб також завершився розлученням, і з того часу постійним місцем проживання акторки став Париж. Фільмографія Нагороди та номінації Оскар 1940 — Номінація на найкращу акторку другого плану (Звіяні вітром). 1941 — Номінація на найкращу акторку (Затримайте світанок). 1947 — Найкраща акторка (Кожному своє). 1948 — Номінація на найкращу акторку (Зміїна яма). 1950 — Найкраща акторка (Спадкоємиця). Золотий глобус 1950 — Найкраща жіноча роль у драматичному фільмі (Спадкоємиця). 1953 — Номінація на найкращу жіночу роль у драматичному фільмі (Моя кузина Рейчел) 1986 — Найкраща жіноча роль другого плану в міні-серіалі або телефільмі (Анастасія: Загадка Анни). Венеційський кінофестиваль 1949 — Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль (Зміїна яма). Примітки Джерела Померла Олівія де Говіленд /Укрінформ, 26.07.2020/ Посилання Olivia de Havilland Photographs and bibliography Уродженці Токіо Американські кіноакторки Американські радіоакторки Акторки XX століття Голлівудська алея слави Сторічні довгожителі Померли в Парижі Американські емігранти до Франції
1484495	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BB%D1%83%D1%87%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0	Балучинська сільська рада	Балучинська сільська рада Склад ради Рада складається з 12 депутатів та голови. Керівний склад ради Примітка: таблиця складена за даними джерела Примітки Джерела Картка ради на сайті Верховної Ради України Адміністративний устрій Буського району
2260264	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%84%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%8E%D0%BA	Роман Єринюк	Роман Єринюк — координатор проекту Фонду та Канадсько-Української Фундації «Любов — Любов», директор Центру українсько-канадських досліджень Університету Манітоби, професор історії церкви Коледжу Святого Андрія у Вінніпезі, генеральний секретар УВАН. Опікується поповненням Брусилівського історичного музею — пересилає матеріали про Митрополита Іларіона, які видавались у Канаді. Серед робіт: «Короткий опис історії УПЦ в Канаді з нагоди її 90-ліття», Київ, 2012. Часто співпрацює при перекладах з Мариною Гримич та Світланою Кухаренко. Джерела Онкохворим дітям Буковини допомагатимуть канадці Представники єпископату УАПЦ взяли участь у міжнародній конференції «Константинопольський патріархат в історії України: минуле, сучасне, майбутнє» Короткий опис історії УПЦ в Канаді з нагоди її 90-ліття Роман Єринюк поповнює Брусилівський історичний музей Онкохворим дітям Буковини допомагають канадці Небувала подія великого значення Уродженці Чернівецької області Українці Канади Українські меценати
806130	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%83%D0%BD	Канкун	Канкун (мая Kàankun) — прибережне місто та всесвітньо відомий курорт у найсхіднішому штаті Мексики Кінтана-Роо, адміністративний центр муніципалітету Беніто-Хуарес. Місто розташоване на півострові Юкатан на березі Юкатанської протоки, що відділяє його від Куби. Історія Своєю появою курорт Канкун зобов'язаний кубинській революції. З 1970 року Канкун почав перетворюватися з невеликого рибальського села у відомий по всьому світі курорт на березі Карибського моря. В 70-х роках тут почали будуватися готелі, а сьогодні Канкун входить в десятку найкращих курортів світу. Місто Місто зараз швидко росте, та у 2010 році досягло населення близько 705 тис. мешканців, на 20 % більше, ніж у 2005 році. У місті функціонує міжнародний аеропорт, який є другим у країні за обсягом пасажирських перевезень. Канкун входить у десятку найкращих курортів світу. Побудований на місці невеликого рибальського села, Канкун зараз є одним з найважливіших центрів міжнародного туризму. Курорт розташувався на піщаній косі, що нагадує цифру «7», завширшки 400 м і завдовжки 30 км. Верхня частина коси виходить на затоку Жінок, де вода майже завжди спокійна, нижня — на відкрите море з вражаючим прибоєм. На всій її протяжності розташовані готельні комплекси, розважальні та торгові центри, дискотеки, морські розважальні бари, ресторани, кафе тощо. Мало які курорти можуть зрівнятися з Канкуном по красі та чистоті моря, близькості до всесвітньо відомих археологічних зон, природних заповідників та, звичайно по чистоті білосніжних пляжів. З 26 листопада по 10 грудня 2010 року у Канкуні проходив кліматичний саміт ООН. Клімат Місто лежить у зоні, котра характеризується кліматом тропічних саван. Найтепліший місяць — серпень із середньою температурою 29.7 °C (85.5 °F). Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою 24.1 °С (75.4 °F). Цікавини У районі Канкуна розташовані підводні національні парки Гаррафон, Контой, Шел-Ха і Чанканаб Лагун, а також Крокодиловий парк Крокотаун. Недалеко розташований парк Ешкарет, археологічні центри Коба, Тулум, Чичен-Іца. Можна відвідати найбільше в Америці поле для гри в м'яч, обсерваторію, Жертвенне озеро. Канкун — центр водного спорту. Тут є можливість поплавати з аквалангом, з маскою, з дельфінами, покататись на водних лижах, на підводному мотоциклі Submarine Bob, зайнятися віндсерфінгом. Можна відвідати театралізовані шоу, фольклорні вистави. Вночі відкриті нічні клуби, дискотеки, бари, паби. Акумель («житло черепах») — красиві карстові печери з виходом у море, видимість в них може досягати 100 м. Коба — стародавнє місто мая з безліччю стародавніх споруд і ще не досліджених печер. Розташоване за 167 км від Канкуну. Тулум — стародавнє поселення мая, розташоване всього за 50 км від Канкуна. Місто оточене кам'яними стінами. Це єдиний форт імперії мая на узбережжі, залишався чинним до 1554 р. Сьогодні тут можна побачити Храм фресок, Храм бога що спускається, Храм бога вітру, Храм моря та церемоніальний центр. Фотографії Примітки Посилання Офіційний сайт Туристичний сайт Канкуна Путівник по Мексиці. Канкун Міста Мексики Засновані в Мексиці 1970
7074758	https://en.wikipedia.org/wiki/Wendy%20Fraser	Wendy Fraser	Wendy Fraser Wendy Katrina Justice (née Fraser; born 23 April 1963 in Bukoba, Kagera, Tanzania) is a former field hockey player from Scotland, who was a member of the British squad that won the bronze medal at the 1992 Summer Olympics in Barcelona. Affiliated with Glasgow Western Ladies she competed in two consecutive Summer Olympics, starting in 1988 Summer Olympics. She currently coaches the 1XI team at Kelburne Hockey Club. External links 1963 births Living people Scottish female field hockey players Field hockey players at the 1988 Summer Olympics Field hockey players at the 1992 Summer Olympics Olympic field hockey players for Great Britain British female field hockey players Olympic bronze medallists for Great Britain Olympic medalists in field hockey Scottish Olympic medallists Medalists at the 1992 Summer Olympics People from Bukoba
691708	https://en.wikipedia.org/wiki/Princess%20Maria%20Antonia%20of%20Naples%20and%20Sicily	Princess Maria Antonia of Naples and Sicily	Princess Maria Antonia of Naples and Sicily Maria Antonia of Naples and Sicily (14 December 1784 21 May 1806) was the youngest surviving daughter of Ferdinand, King of Naples and Sicily, and Maria Carolina of Austria. As the wife of the future Ferdinand VII of Spain, then heir apparent to the Spanish throne, she held the title of Princess of Asturias. It is alleged that her mother-in-law, Maria Luisa of Parma, poisoned her, causing her death, but there is no evidence to prove this. Early life Born at the Caserta Palace in Caserta, Italy, Maria Antonia was the youngest daughter of King Ferdinand IV/III of Naples and Sicily and his first wife, Maria Carolina of Austria. Named after her mother's favorite sister, her maternal aunt Queen Marie Antoinette of France, she was an intelligent girl, having learned several languages by the age of seventeen . Marriage In a series of dynastic alliances, Maria Antonia became engaged to her first cousin, Infante Ferdinand, Prince of Asturias (who later became King Ferdinand VII of Spain), while her eldest brother, Francis, became engaged to Infante Ferdinand's sister, Infanta Maria Isabella of Spain. On 6 October 1802, Maria Antonia married Infante Ferdinand in Barcelona, Spain. Princess of Asturias The princess failed to provide the expected heir to the throne: her two pregnancies, in 1804 and 1805, ended in miscarriages. Her mother, Maria Carolina, was highly anti-French after the execution of her sister and brother-in-law during the French Revolution. She was also strongly opposed to the military expansion of the French republic. As Spain became more easily dominated by Napoleon Bonaparte, there were rumours that Maria Carolina wanted her daughter to poison the Queen of Spain and Manuel Godoy, Spain's prime minister. However, as with most poison rumours of the period, it is unlikely to be true, not least because both women were devout Roman Catholics and secondly because the Spanish court's ties to France were in no way greater or lesser than most in Europe's after Napoleon’s early victories. Maria Antonia's mother-in-law, Queen Maria Luisa, disliked her daughter-in-law and she encouraged rumours of a Habsburg poisoning plot, even subjecting her books and clothes to scrutiny in order to discredit her daughter-in-law further. In spite of all of this campaign of character assassination, Maria Antonia managed to gain considerable influence over her husband and created an opposition party against Queen Maria Luisa and Godoy. Death Maria Antonia died of tuberculosis on 21 May 1806 at the Royal Palace of Aranjuez in Aranjuez, Spain, at the age of 21. It was rumoured that Maria Antonia had been poisoned by Queen Maria Luisa and Manuel Godoy but there is no evidence to support this claim. However, Queen Maria Carolina, who was devastated, truly believed this. Maria Antonia's father, King Ferdinand, consolidated Naples and Sicily into the Kingdom of the Two Sicilies a decade after her death. The Neapolitan princess was buried at El Escorial in Spain. Her husband was to marry three more times: – Infanta Maria Isabel of Portugal in Madrid on 29 September 1816; the couple had a daughter who died young. Maria Josepha Amalia of Saxony on 20 October 1819, who bore him no children. Maria Antonia's niece (born a month before her death), Princess Maria Christina of Naples and Sicily (more often known as of the Two Sicilies) with whom Ferdinand had the future Isabella II of Spain. Ancestry References Bibliography EPTON, Nina, The Spanish mousetrap: Napoleon and the Court of Spain (London: Macdonald, 1973). HILT, Douglas, The troubled trinity: Godoy and the Spanish monarchs (Tuscaloosa; London: University of Alabama Press, 1987). External links 1784 births 1806 deaths Burials in the Pantheon of Infantes at El Escorial 19th-century deaths from tuberculosis House of Bourbon-Two Sicilies House of Bourbon (Spain) Italian Roman Catholics Neapolitan princesses People from Caserta Princesses of Asturias Sicilian princesses Spanish infantas Tuberculosis deaths in Spain Daughters of kings Women who experienced pregnancy loss
108145	https://en.wikipedia.org/wiki/Vandenberg%20Space%20Force%20Base	Vandenberg Space Force Base	Vandenberg Space Force Base , previously Vandenberg Air Force Base, is a United States Space Force Base in Santa Barbara County, California. Established in 1941, Vandenberg Space Force Base is a space launch base, launching spacecraft from the Western Range, and also performs missile testing. The United States Space Force's Space Launch Delta 30 serves as the host delta for the base. In addition to its military space launch mission, Vandenberg Space Force Base also hosts space launches for civil and commercial space entities, such as NASA and SpaceX. History United States Army Camp Cooke (1941–1953) In 1941, the United States Army embarked on an initiative to acquire lands in the United States to be used to train infantry and armored forces. These areas needed to be of a varied nature to ensure relevant training. In March 1941, the Army acquired approximately of open ranch lands along the Central Coast of California between Lompoc and Santa Maria. Most of the land was purchased. Smaller parcels were obtained either by lease, license, or as easements. With its flat plateau, surrounding hills, numerous canyons, and relative remoteness from populated areas, the Army was convinced this portion of the Gaviota Coast was an ideal training location. Construction of the Army camp began in September 1941. Although its completion was still months away, the Army activated the camp on 5 October 1941, and named it Camp Cooke in honor of Major General Phillip St. George Cooke. General Cooke was a cavalry officer whose military career spanned almost half a century, beginning with his graduation from West Point in 1827 to his retirement in 1873. He participated in the Mexican War, the Indian Wars, and the Civil War. A native of Virginia, General Cooke remained loyal to the Union during the Civil War. Perhaps his most enduring achievement came when as a colonel during the Mexican War, he led a battalion of Mormons from Missouri to California. The route led by Colonel Cooke in 1847 opened the first wagon route to California, and today the railroad follows much of the early wagon trails. Although the construction of Camp Cooke continued well into 1942, troop training did not wait. The 5th Armored Division rolled into camp in February and March 1942. From then until the end of the war, other armored and infantry divisions kept up the din before they too left for overseas duty. Besides the 5th Division, the 6th, 11th, 13th, and 20th Armored Divisions as well as the 86th and 97th Infantry Divisions, and the 2nd Filipino Infantry Regiment were all stationed at Cooke at varying times during the war. Also trained at Cooke were an assortment of anti-aircraft artillery, combat engineer, ordnance, and hospital units. Over 400 outfits passed through Camp Cooke. As the war progressed, German and Italian prisoners of war (the latter organized into Italian Service Units) were quartered at Camp Cooke. Both groups were kept separate from each other in accordance with the 1929 Geneva Convention on Prisoners of War, and worked at the post in various jobs including mechanical and civil engineering services, clerical positions, food service, and the main laundry. To help relieve the severe labor shortage in the commercial market created by wartime exigencies, the Germans also worked in local communities – mostly in agricultural jobs. A maximum security army disciplinary barracks was constructed on post property in 1946. Confined to the facility were military prisoners from throughout the Army. When Camp Cooke closed in June 1946, personnel at the disciplinary barracks received the additional duty of installation caretakers. The vast majority of the camp was then leased for agriculture and grazing purposes. From August 1950 to February 1953, Camp Cooke served as a training installation for units slated for combat in Korea, and as a summer training base for many other reserve units. On 1 February 1953, the camp was again inactivated. The disciplinary barracks, meanwhile, was transferred to the U.S. Bureau of Prisons to house civilian offenders in August 1959. Today it is known as the United States Penitentiary, Lompoc. In September 2000, veterans of the 40th Infantry Division gathered at Vandenberg Air Force Base to dedicate its Korean War Memorial. In June 2001, most remnants of Camp Cooke, including some barracks used by the 40th Infantry Division during its mobilization for the Korean War, were torn down; only a few buildings, including the boxing annex and the gymnasium annex, were left standing until they too were torn down in 2010. Known United States Army Units at Camp Cooke World War II 5th Armored Division 81st Armored Regiment 6th Armored Division 50th Armored Infantry Regiment, 6th Armored Division 11th Armored Division 13th Armored Division 20th Armored Division 86th Infantry Division 97th Infantry Division 2nd Filipino Infantry Regiment Korean War 40th Infantry Division 44th Infantry Division United States Air Force Cooke Air Force Base With the advent of the missile age in the 1950s, an urgent need arose for an adequate training site that could also serve as a first combat ready missile base. In January 1956, a select committee was formed that examined more than 200 potential sites before Camp Cooke was chosen, essentially for the same characteristics the Army found desirable in 1941. Besides its size, remoteness from heavily populated areas, and moderate climate which afforded year-round operations Cooke's coastal location allowed missiles to be launched into the Pacific Ocean without population overflights. This same geographic feature also enabled satellites to be launched into polar orbit directly toward the South Pole without overflying any land mass until reaching Antarctica. In September 1956, Secretary of the Air Force Donald A. Quarles accepted the committee's recommendation. A few weeks later, on 16 November 1956, Secretary of Defense Charles E. Wilson directed the Army to transfer of North Camp Cooke to the United States Air Force for use as a missile launch and training base and in June 1957, North Camp Cooke was renamed Cooke Air Force Base (AFB), and on 21 June 1957 it was transferred to the Air Force. In January 1957, however, the Air Force had received access to the camp, and with the arrival of the first airman in February 1957, established on the 15th the 6591st Support Squadron. The initial mission of Cooke AFB was to serve both as a training site for the PGM-17 Thor, SM-65 Atlas, and HGM-25A Titan I missiles, and as an emergency operational facility for Atlas ICBM. The base was a cluttered mass of dilapidated World War II-era structures amid weeds and brush. Roads-mostly gravel and dirt trails-were in need of extensive repair. In late April 1957, parallel renovation and construction programs started. Over the next two years, missile launch and control facilities began to appear. Old buildings were renovated and new ones built, including Capehart military family housing. The work was already in process when the Air Force hosted the official ground breaking ceremonies on 8 May 1957. To operate Cooke AFB, the 392d Air Base Group was activated, replacing the 6591st Support Squadron on 15 April 1957. With the activation of the 704th Strategic Missile Wing (Atlas) at Cooke on 1 July 1957, the 392d was assigned to the wing. This was the first Air Force ballistic missile wing. On 16 July 1957, the 1st Missile Division, activated three months earlier in Inglewood, California, relocated to Cooke AFB to supervise wing operations. During this formative period, the work of these latter two organizations involved planning for missile operations and training. The Division was assigned to Air Force Ballistic Missile Division (AFBMD) in Inglewood, California, which in turn reported to Air Research and Development Command (ARDC) at Andrews Air Force Base, Maryland. The launching of the Soviet Sputnik 1 satellite into orbit on 4 October 1957, followed a month later by Sputnik 2 that carried a dog, Laika, into orbit, had military implications and caused an immediate acceleration of the United States Air Force's missile program. As part of the acceleration, on 23 November 1957, the U.S. Department of Defense authorized the peacetime launching of ballistic missiles from Cooke AFB. The Air Force transferred management responsibilities for Cooke AFB from ARDC to the Strategic Air Command (SAC) on 1 January 1958. Along with the transfer, SAC acquired the three ARDC base organizations and responsibility for attaining initial operational capability (IOC) for the nascent U.S. missile force. Their mission also included training missile launch crews. The reorganization allowed ARDC to retain responsibility for site activation as well as research and development testing of ballistic missiles, also known as Category II testing. These activities were carried out by an AFBMD field office established at Cooke shortly after the transfers of January 1958. Space launches were to be conducted by ARDC and SAC. However, the vast majority of these operations were later handled by ARDC. Sharing the mission at Cooke, the two commands cultivated a close relationship that was to flourish for the next 35 years. On 12 February 1958, the U.S. Department of Defense transferred executive responsibility for the PGM-19 Jupiter (IRBM) from the U.S. Department of the Army to the U.S. Air Force. Headquarters SAC transferred the 864th Strategic Missile Squadron (IRBM-Jupiter) from Huntsville, Alabama, to Cooke AFB. In April 1958, Headquarters SAC activated the 576th Strategic Missile Squadron (ICBM-Atlas) at Cooke AFB. It was SAC's first ICBM squadron and first Atlas squadron. Initially, it consisted of two "soft" Series D Atlas complexes (576A and 576B). The first had three gantries while the second had three above ground coffin launchers (the term "coffin launcher" is used because the missile was laid on its side horizontally with the enclosure door or coffin-lid situated above, offering enhanced protection for the launcher), similar to those planned for the first squadron in the field. Each complex had one launch control center. Thus, the squadron had a 3 x 2 configuration. In July 1958, construction began at Cooke AFB on the Operational System Test Facility (OSTF) for the Titan I ICBM. This was the prototype of the hardened Titan I launch control facility and consisted of one silo-lift launcher, blockhouse, and associated equipment. The first Thor IRBM arrived at Cooke AFB in August 1958.On 1 January 1958, Lieutenant General David Wade of Louisiana was assigned as commander of the 1st Missile Division at Cooke. There he commanded the first operational missile unit in Air Force history. His commission was twofold: maintain operational capability with intercontinental ballistic missiles, and establish operational readiness training for the missile crews of the SAC missile sites. Wade worked to develop the DISCOVERER, SAMOS, and MIDAS orbiting satellite programs. Base expansion The southern portion of Cooke AFB (formerly Camp Cooke), consisting of more than , was transferred to the U.S. Navy in May 1958. The Navy was in the process of establishing a Pacific Missile Range (PMR) with a headquarters south of Cooke at Point Mugu, and instrumentation sites along the California coast and at various islands down range in the Pacific Ocean. The property it acquired was renamed the Naval Missile Facility at Point Arguello. It became a major launch head and range safety center for all missile and satellite launch operations conducted within the PMR. On 16 November 1963, Secretary of Defense Robert S. McNamara ordered a restructuring in the way the U.S. Department of Defense managed and operated its missile ranges and flight test facilities across the nation. Part of the force restructuring had the Navy transfer major sections of its Pacific Missile Range, including its Point Arguello installation, to the Air Force in two parts. The first transfer occurred on 1 July 1964. In the second part of the transfer, remote properties and mobile resources, explained in detail in the next section, were handed over to Vandenberg on 1 February 1965. With the Navy's missile program and range authorities scaled back to the area around Point Mugu, the Air Force now assumed full responsibility for missile range safety at Vandenberg and over much of the Pacific Ocean. The Air Force renamed this geographical area the Air Force Western Test Range (AFWTR). The designation remained until 1979 when it was shortened to the Western Test Range. The final land acquisition at Vandenberg occurred on 1 March 1966, after the Air Force had announced plans to construct Vandenberg Space Launch Complex 6 for its Manned Orbiting Laboratory (MOL) program. Flight safety corridors for the Titan III MOL vehicle reportedly extended south of Point Arguello and inland to an area known as Sudden Ranch. The Air Force sought to purchase this property, but when negotiations with the Sudden Estate Company failed to reach a compromise purchase price, the government turned to condemnation proceedings (under the power of eminent domain). By filing a Declaration of Taking with the federal court in Los Angeles, it obtained almost of Sudden Ranch. Finalized on 20 December 1968, the federal court established US$9,002,500 as the purchase price for the land. The total amount paid to the company with interest was US$9,842,700. The annexation of Sudden Ranch increased the size of the base to its present , making Vandenberg the largest Air Force base. Vandenberg Air Force Base On 4 October 1958, Cooke AFB was renamed Vandenberg Air Force Base (AFB), in honor of General Hoyt Vandenberg, the Air Force's second Chief of Staff. Ballistic missile testing PGM-17 Thor The transition from U.S. Army camp to missile base solidified on 15 December 1958 when Vandenberg AFB successfully launched its first missile, a PGM-17 Thor IRBM (Intermediate Range Ballistic Missile). The launch from Vandenberg inaugurated the intermediate-range ballistic missile portion of the Pacific Missile Range and was fired by a crew from the 1st Missile Division. The first successful launch of a Thor IRBM by a Royal Air Force crew took place at Vandenberg AFB on 16 April 1959. The launch was part of integrated weapon system training. In October 1959, the first combat training launch of a Thor IRBM by a Royal Air Force crew was successful. On 22 April 1960, the fourth and final British-based Thor IRBM squadron was turned over to the Royal Air Force by the Strategic Air Command, thus completing the deployment of this weapon system in the United Kingdom. The next month, the first missile to be removed from an operational unit and sent to Vandenberg AFB for confidence firing arrived from a Thor IRBM squadron (No. 98 Squadron RAF) in the United Kingdom. Confidence firing was the predecessor of SAC's operational test program. SM-65 Atlas On 16 October 1958, the first Atlas ICBM launcher (576A-1) constructed at Vandenberg AFB, California, was accepted from the contractor by the 1st Missile Division. The first intercontinental ballistic missile, the SM-65D Atlas ICBM, was delivered and was accepted by SAC's 576th Strategic Missile Squadron on 18 February 1959. The first Atlas-D flew on 9 September 1959, and following the successful launch, General Thomas S. Power, CINCSAC, declared the Atlas ICBM to be operational. The following month, equipped with a nuclear warhead, the Atlas at Vandenberg became the first ICBM to be placed on alert in the United States. It was an SM-69D Atlas ICBM (AFSN 58-2190) on launcher 576A-1. In April 1960, the first attempted launch of a Series D Atlas ICBM from a coffin-type launcher (576B-2) was successful. This launcher was the prototype of the ones to be used at the first operational Atlas squadron, the 564th Strategic Missile Squadron, Francis E. Warren Air Force Base, Wyoming. Following this successful launch, Major General David Wade, Commander of the 1st Missile Division, declared the coffin-type launcher to be operational. In July 1959, construction began on the first Series E Atlas ICBM coffin-type launcher (Atlas operational system test facility #1). On 28 February 1962, the first successful launch of the SM-65E Atlas took place. Construction began on the first SM-65F Atlas ICBM "silo-lift" launcher (Atlas operational system test facility #2) in November 1962. The first Atlas F arrived in June 1961 and the first operationally configured Series F Atlas was successfully launched on 1 August 1962. During its testing phase, Vandenberg would operate two Atlas-D launch complexes; two Atlas-E, and three Atlas-F silos. The Atlas-Ds were taken off alert at the 576th Strategic Missile Squadron (Complex 576B) in May 1964 as part of the phaseout of the Atlas from active ICBM service. The last Atlas F test launch was on 18 January 1965, and the 576th Strategic Missile Squadron was inactivated on 2 April 1966. The 576th SMS carried out 53 Atlas-D, 7 Atlas-E and 7 Atlas-F test launches between 1959 and 1965. The Atlas would remain in use as a launch vehicle for satellites from Vandenberg as a space booster configured with an RM-81 Agena upper-stage rocket and the Atlas-Agena would launch many different types of satellites into orbit until its phaseout in the late 1980s. HGM-25A Titan I The HGM-25A Titan I was the United States' first multistage ICBM. When designed and manufactured, the Titan I provided an additional nuclear deterrent to complement the U.S. Air Force's SM-65 Atlas missile. It was the first in a series of Titan rockets, and was an important step in building the Air Force's strategic nuclear forces. In July 1958, construction began on the Titan I ICBM Operational System Test Facility (OSTF). This was the prototype of the hardened Titan I launch control facility at its operational sites. It consisted of one silo-lift launcher, blockhouse, and associated equipment. Designated "OSTF-8", the facility was destroyed on 3 December 1960 when the launcher elevator failed while lowering a fully fueled missile back into the silo. There were no injuries. This was the first silo accident at Vandenberg. The first "silo-lift" launch of the Titan I was successful in September 1961, and the first SAC launch of the ICBM was successful in January 1962. As a result, the Titan I ICBM launch complex (395-A1/A2/A3) at Vandenberg was turned over to the Strategic Air Command 395th Strategic Missile Squadron to perform test launches of the missile. However, the operational lifetime of the Titan I was short, as Secretary of Defense McNamara announced in November 1964 that all remaining first-generation ICBMs (Series E and F Atlas and Titan I) would be phased out (Project Added Effort) by the end of June 1965. On 5 March 1965, the last test launch of a Titan I ICBM conducted by the Strategic Air Command at Vandenberg was successful. The 395th SMS performed 19 test launches between 1963 and 1965 before moving on to exclusively Titan II testing. During the 1980s, some Titan I second stages were used as targets for early Strategic Defense Initiative (SDI) testing. LGM-25C Titan II The LGM-25C Titan II ICBM was a second-generation ICBM with storable propellants, all inertial guidance, and in-silo launch capability. Construction of the first Titan II site began in 1962, and eventually Vandenberg operated four Titan II launch complexes. Most of the testing of the missile was done at Cape Kennedy Air Force Station, Florida by the 6555th Aerospace Test Group, and the first successful underground silo launch of a Titan II ICBM took place at Vandenberg by the 395th SMS in April 1963. The first fully operational test took place in March 1965. On 25 March 1966, the 200th SAC missile launched from Vandenberg AFB, California was a Titan II. The operational testing of the Titan II continued until 1985. Like its predecessor the Atlas ICBM, the Titan II GLV a derivative of that missile was used to launch Project Gemini spacecraft and the Titan 23G was used as a space booster to launch satellites. The final launch of a Titan II was made in 2003 when the last Titan IIG was expended. LGM-30 Minuteman The advent of solid-propellant gave the three-stage LGM-30 Minuteman ICBM a major advantage over earlier liquid propellant ICBMs. In February 1961, the construction began on Minuteman ICBM test launch facilities at Vandenberg. Silos 394A-1 through A-7 were the first constructed for use by the SAC 394th Strategic Missile Squadron. LGM-30A Minuteman IA flight tests began in September 1962. The first Minuteman IB test took place in May 1963. On 24 February 1966, the first attempted salvo (simultaneous) launch of two model "A" Minuteman I ICBMs from Vandenberg silos LF-04 (394A-3) and LF-06 (394-A5) was successful. This launch demonstrated the multiple countdown and launch techniques that would be used at operational bases under actual combat conditions. Minuteman I testing continued until 1968. LGM-30F Minuteman II testing began in August 1965 with the first launch conducted by Air Force Systems Command, was successful. The missile flew down the Pacific Missile Range and its reentry vehicle impacted in the target area. On 22 October 1970, the first attempted OT GT70F (Salvo) operational test launch (simultaneous) launch of two Minuteman II ICBMs was successful from LF-25 and LF-26. The last Minuteman II phase I operational test was performed in April 1972. The first LGM-30G Minuteman III phase II operational test was launched on 5 December 1972 from the LF-02 silo. The ICBM flew downrange before impacting in the Pacific Ocean. This was the beginning of Minuteman III launches which continue to this day from Vandenberg. In July 1974, the initial training of Minuteman missile combat crews, formerly performed by Air Training Command (ATC) instructors at Vandenberg AFB, California, was incorporated into the 4315th Combat Crew Training Squadron's Operational Readiness Training (ORT) program at Vandenberg. As a result of this action, the entire Minuteman missile combat training, from beginning (initial training) to end (upgrade training) became the responsibility of Strategic Air Command. SAC launched two Minuteman III ICBMs from Vandenberg AFB during exercise Global Shield, a comprehensive exercise of SAC's nuclear forces on 10 July 1979 from LF 08 and LF 09. One of these Global Shield missions, Glory Trip 40 GM, was the last Minuteman III phase I operational test flight. The missiles were launched 12 seconds apart by a SAC task force from the 90th Strategic Missile Wing, Francis E. Warren Air Force Base, Wyoming. Glory Trip 77GM, a Minuteman III Operational Test in September 1980, became the longest Minuteman flight test when its payload impacted a broad ocean area target over downrange. LGM-118 Peacekeeper The last ICBM tested from Vandenberg was the LGM-118 Peacekeeper (MX) ICBM beginning in June 1983. In addition to having a longer range than earlier ICBMs, the Peacekeeper could deliver up to 10 reentry vehicles to separate targets. It was intended as a replacement for the LGM-30 Minuteman, but it suffered from a long development time, and was retired in 2005 before the Minuteman because of arms reduction treaties. The first Peacekeeper ICBM was launched by Air Force Systems Command from an aboveground canister-type launch facility from Launch Complex TP-01 on 17 June 1983. This was the first "cold launch" of a missile at Vandenberg AFB, the missile reaching downrange. Two more test launches were conducted in 1983 from Launch Complex TP-01. The first Peacekeeper with a Mark-21 test reentry vehicle was flight-tested from TP-01 on 15 June 1984. The Mark-21 resembled the reentry vehicle intended for the Peacekeeper weapon system. Two more test launches were conducted in 1984, the missile from TP-01. Air Force Systems Command conducted the final Peacekeeper launch from the aboveground TP-01 launch pad on 30 June 1985. The first silo launch from LF-05 took place on 24 August 1985 from LF-08. LF-02 began to be used in 1986 for additional launches. On 23 August 1986 the first launch of a completely operational hardware configured missile and launch facility, and also the first Peacekeeper launch by a SAC combat crew under the control of Air Force Systems Command took place from silo LF-02. A new Peacekeeper Missile Procedures Trainer was dedicated in March 1987. The US$17 million facility featured a state-of-the-art computer based simulator which would be used to train and evaluate missile crew members. The first LGM-118 Peacekeepers were deployed to Francis E. Warren Air Force Base in Wyoming that year. LGM-118 Peacekeeper test launches continued from Vandenberg with a third silo, LF-05 becoming operational in March 1990. The final launch of a LGM-118 Peacekeeper 33PA took place on 21 July 2004 before the missile was retired from service. Ground-Based Midcourse Defense Interceptor The latest missile deployed at Vandenberg in 2005 is the Ground-based Interceptor (GBI) missile suborbital booster for the U.S. Missile Defense Agency's Ground-based Midcourse Defense system's EKV ballistic missile kill vehicle. It is part of a National missile defense system advocated by President George W. Bush. The OBV is under development by Orbital Sciences; for every interceptor missile there is a missile silo and a Silo Interface Vault (SIV), which is an underground electronics room adjacent to the silo. The basic OBV consists of the upper three stages and guidance system from the Taurus orbital launch vehicle (essentially a wingless Pegasus-XL). The developmental OBV is launched from an open pad; the operational version is to be silo-launched. The first test firing of the OVB took place from former Atlas-F pad 576-E on 6 February 2003. Launch silo LF-23 is used for ongoing silo testing, with target missiles consisting of surplus inert Minuteman ICBM second and third stages being launched from the Kwajalein Meck launch site in the Pacific Range. Early space exploration The world's first polar orbit satellite, Discoverer 1, launched from Vandenberg on 28 February 1959. The launch vehicle for this mission consisted of a Thor-Agena combination. The Discoverer series of satellites provided other significant firsts for Vandenberg. For instance, in August 1960, the data capsule was ejected from Discoverer XIII in orbit and recovered from the Pacific Ocean to become the first man-made object ever retrieved from space. A week later, on 19 August 1960, the descending capsule from Discoverer XIV was snared by an aircraft in flight for the first air recovery in history. Shrouded in a cover story of scientific research, Discoverer was actually the cover name for CORONA, America's first photo reconnaissance satellite program. The publicized Discoverer series came to an end on 13 January 1962 after 38 launches (or launch attempts). Over the years, satellites of every description and purpose, including international satellites, were placed in orbit from Vandenberg by a widening variety of boosters. Among the parade of newer space boosters are the Titan IV (March 1991), Taurus (March 1994), Pegasus (April 1995), Delta II (February 1996), Atlas IIAS (December 1999), Minotaur (2000), and beginning in late 2005, the Falcon 1, the Delta IV, and Atlas V vehicles. The most ambitious Air Force endeavors at Vandenberg were the Manned Orbiting Laboratory (MOL) and the Space Shuttle programs. The MOL vehicle consisted of a Titan III booster carrying a modified Gemini space capsule (Gemini B) attached to a space laboratory. Construction work for MOL began at Space Launch Complex-6 (SLC-6) on South Vandenberg in March 1966. President Richard Nixon canceled the estimated US$3 billion program in June 1969, as a result of cost overruns, completion delays, emerging new technologies, and the expense of fighting the Vietnam War. SLC-6 remained closed for the next decade. Space Shuttle In 1972, Vandenberg was selected as the West Coast Space Shuttle launch and landing site, but it was never used as such. Space Launch Complex-6 (SLC-6, pronounced as "Slick Six"), originally built for the abandoned Manned Orbital Laboratory project, was extensively modified for shuttle operations. Over US$4 billion was spent on the modifications to the complex and construction of associated infrastructure. The original Mobile Service Tower (MST) was lowered in height and two new flame ducts were added for the shuttle's solid rocket boosters. Additional modifications or improvements, included liquid hydrogen and liquid oxygen storage tanks, a payload preparation room, payload changeout room, a new launch tower with escape system for the shuttle crewmembers, sound suppression system and water reclamation area and a Shuttle Assembly Building were added to the original complex. The existing 8,500-foot (2,590 m) runway and overruns on the North Base flightline were lengthened to 15,000 feet (4,580 m) to accommodate end-of-mission landings, along with construction of the Precision Approach Path Indicator (PAPI) lights/large triangle arrows at both ends of the runway. Turn-around servicing and refurbishing of the Space Shuttle orbiter would be accomplished in the adjacent Orbiter Maintenance and Checkout Facility (OMCF). The Mate-Demate Facility, to load and unload the Orbiter from the Boeing 747 Shuttle Carrier Aircraft (SCA), was changed from the large structure found at Dryden Flight Research Center and Kennedy Space Center, to a transportable "erector set-like" Orbiter Lifting Frame (OLF). This facility design change was due to the possibility of needing to support a landing at a location where there was no facility to load the Orbiter onto the SCA. The OLF could be disassembled, loaded onto two C-5 aircraft, shipped to the overseas Orbiter landing site, and reassembled to load the Orbiter onto the Boeing 747. To transport the Orbiter from the OMCF (on North Vandenberg AFB) to SLC-6, the route was upgraded to accommodate a 76-wheeled vehicle, built by Commetto in Italy specifically to carry the Orbiter on its large flat deck utilizing the three external tank interface points, versus towing the Orbiter on its landing gear that long distance. Modification of SLC-6 to support polar missions had been problematic and expensive. SLC-6 was still being prepared for its first Shuttle launch, mission STS-62-A targeted for 15 October 1986, when the Challenger disaster grounded the Shuttle fleet and set in motion a chain of events that finally led to the decision to cancel all west coast shuttle launches. The orbiter transporter was sent to Kennedy Space Center in Florida after the Vandenberg AFB launch site was abandoned and was used to transport the Orbiter from the Orbiter Processing Facility to the Vehicle Assembly Building. Persistent site technical problems and a joint decision by the Air Force and NASA to consolidate Shuttle operations at the Kennedy Space Center, following the Challenger disaster in 1986, resulted in the official termination of the Shuttle program at Vandenberg on 26 December 1989. Had the space shuttle program been successful at SLC-6, the West Coast operation would have contrasted with that at the Kennedy Space Center by creating the orbiter stack directly on the launch pad, rather than assembling it and then moving it. Three movable buildings on rails, the Launch Tower, Mobile Service Building and Payload Changeout Room were used to assemble the Shuttle orbiter, external tank and SRBs. These buildings were designed to protect the shuttle "stack" from high winds in the area and were used during a series of "fit tests" utilizing the space shuttle Enterprise in 1985. Delta IV After the end of the shuttle program at Vandenberg in 1989, SLC-6 was reconfigured in 1999 to support polar-orbit satellite launches by the new Delta IV family of launch vehicles, utilizing a Common Core Booster for all its class sizes including the Delta IV (Heavy) launcher. After the reconfiguration, the launch site included structures similar to those at the Delta IV launch site at Cape Canaveral Space Launch Complex 37 (SLC-37B) in Florida, with a Fixed Umbilical Tower, Mobile Service Tower, Fixed Pad Erector, Launch Control Center and Operations Building, and a Horizontal Integration Facility. SLC-6 also featured a Mobile Assembly Shelter that protects the rocket from adverse weather. The first of the Delta IV launch vehicles to fly from SLC-6 successfully lifted off at 20:33 PDT on 27 June 2006 when a Delta IV Medium+ (4,2) rocket lofted NROL-22, a classified satellite for the National Reconnaissance Office, into orbit. The payload was successfully deployed approximately 54 minutes later. ten Delta IVs were launched from SLC-6, with the last launching in 2022 before the site was relinquished to SpaceX. Atlas V The Atlas V was developed by Lockheed Martin as part of the United States Air Force (USAF) Evolved Expendable Launch Vehicle (EELV) program. The Atlas V launches from Space Launch Complex-3E (SLC-3E). Lockheed Martin Commercial Launch Services markets the Atlas V to government and commercial customers worldwide. The first Atlas V launch vehicle to fly from SLC-3E was launched on 19 March 2008 for the National Reconnaissance Office (NRO). All Atlas V launches from Vandenberg have been successful. SpaceX Falcon SpaceX briefly used SLC-3W during the early development of the Falcon 1 launch vehicle, and later moved operations to Space Launch Complex 4-East (SLC-4E). SpaceX refurbished SLC-4E for Falcon 9 and Falcon Heavy launches, in a 24-month process that began in early 2011. The draft environmental impact assessment with a finding of "no significant impact" was published in February 2011. Demolition began on the pad's fixed and mobile service towers in summer 2011. By late 2012, SpaceX continued to anticipate that the initial launch from the Vandenberg pad would be in 2013, but would be a Falcon 9 launch—actually a heavily modified and much larger Falcon 9 v1.1. As the pad was nearing completion in February 2013, the first Falcon 9 launch was scheduled for summer 2013 and was finally launched on 29 September 2013. This was the maiden flight of the Falcon 9 v1.1 evolution, carrying Canada's CASSIOPE satellite. In October 2018, SpaceX landed a Falcon 9 booster on a Vandenberg ground pad for the first time. In April 2023, SpaceX leased SLC-6 to begin converting it for Falcon 9 and Falcon Heavy launches after the last Delta IV launch there. SpaceX expects to begin Falcon 9 launches from SLC-6 in 2025 and Falcon Heavy launches in 2026. Boeing X-37B The Boeing X-37B, a reusable uncrewed spacecraft operated by the Space Force, also known as the Orbital Test Vehicle (OTV), has landed at Vandenberg in the past. On 3 December 2010, the X-37B spaceplane successfully landed at the base after 224 days in space thus performing the first autonomous orbital landing onto a runway conducted by a U.S spacecraft. Since then, the X-37B has successfully landed on the 15,000-foot runway at Vandenberg two more times, on 16 June 2012 after 468 days in orbit and again on 14 October 2014 after 674 days in orbit. All of the X-37B missions thus far have been launched from Florida, the first four using expendable Atlas V rockets from Cape Canaveral Space Force Station and the fifth on a reusable SpaceX Falcon 9 from Kennedy Space Center. Major commands to which assigned Air Research and Development Command, 21 June 1957 Strategic Air Command, 1 January 1958 Air Force Space Command, 15 January 1991 – 20 December 2019 Space Operations Command, 20 December 2019 – present Major units assigned 1st Strategic Aerospace Division, 16 July 1957 – 1 September 1991 392d Strategic Missile Wing, 18 October – 20 December 1961 Space and Missile Test Center, 1 April 1970 – 1 July 1980 Air Force Space Test Center, Provisional, 2 January – 15 May 1964 Air Force Western Test Range, 5 May 1964 – 1 April 1970 Redesignated Western Space and Missile Center, 1 October 1979 Redesignated 30th Space Wing, 1 November 1991 – present 704th Strategic Missile Wing (ICBM), 1 July 1957 – 1 July 1959 6565th Test Wing, 20 October 1960 Redesignated 6595th Aerospace Test Wing, 1 April 1961 – 1 October 1979 10th Aerospace Defense Group, 1 January 1967 – 31 December 1971 (Aerospace Defense Command) 30th Launch Group, 1 December 2003 – present 30th Operations Group, 19 November 1991 – present 6595th Missile Test Group, 1 May 1970 – 1 October 1990 6595th Space (later Satellite, later Aerospace) Test Group, 1 May 1970 – 1 October 1990 6595th Space Transportation (later Shuttle) Test Group, 21 May 1979 – 30 September 1987 2d Space Launch Squadron, 19 November 1991 – 31 October 2005; 1 June 2019 – present 4th Space Launch Squadron, 15 April 1994 – 29 June 1998; 1 December 2003 – 31 May 2019 10th Aerospace Defense Squadron, 15 November 1963 – 1 January 1967; 31 December 1970 – 1 November 1979 394th Missile Testing Squadron (ICBM-Atlas), 1 April – 15 December 1958 394th Strategic Missile Squadron (ICBM-Titan), 1 July 1960 – 30 June 1976 Redesignated 394th Test Maintenance Squadron, 1 July 1976 Redesignated 394th Operational Missile Maintenance Squadron, 1 September 1991 Redesignated 394th Field Missile Maintenance Squadron, 1 September 1994 – present 395th Strategic Missile Squadron (ICBM-Titan), 1 February 1959 – 31 December 1969 576th Strategic Missile Squadron (ICBM-Atlas), 1 April 1958 – 2 April 1966 Redesignated 576th Flight Test Squadron, 1 September 1991 – present Assigned to Air Force Global Strike Command, 1 December 2009 – present 644th Strategic Missile Squadron, 15 January – 1 November 1959 670th Aircraft Control and Warning Squadron, 5 May 1950 – 2 August 1951 4315th Combat Crew Training Squadron, 1 May 1958 – 15 January 1991 United States Space Force Vandenberg Space Force Base On 14 May 2021, the base was renamed Vandenberg Space Force Base, in keeping with the expansion and standing up of the Space Force. Role and operations The host unit at Vandenberg SFB is the Space Launch Delta 30 (SLD 30; formerly known as 30th Space Wing, 30th SW). In 1994, 30th SW won the Airforce Outstanding Unit Award for teamwork. It beat hundreds of bases worldwide and was noted for seamlessly integrating the Western Space and Missile Center into a wing that handles ICBM, space and missile testing, and spacelift missions. The SLD 30 is home to the Western Range, manages Department of Defense space and missile testing, and places satellites into near-polar orbits from the West Coast. Wing personnel also support the Air Force's Minuteman III Intercontinental Ballistic Missile Force Development Test and Evaluation program. The Western Range begins at the coastal boundaries of Vandenberg and extends westward from the California coast to the Western Pacific, including sites in Hawaii. Operations involve dozens of federal and commercial interests. The delta is organized into operations, launch, mission support and medical groups, along with several directly assigned staff agencies. 30th Operations Group The 30th Operations Group provides the core capability for West Coast spacelift and range operations. Operations professionals are responsible for operating and maintaining the Western Range for spacelift, missile test launch, aeronautical and space surveillance missions. 30th Mission Support Group The 30th Mission Support Group supports the third largest Air Force Base in the United States. It is also responsible for quality-of-life needs, housing, personnel, services, civil engineering, contracting and security. 30th Medical Group The 30th Medical Group provides medical, dental, bio-environmental and public health services for people assigned to Vandenberg Space Force Base, their families and retirees. Space and Missile Heritage Center The Space and Missile Heritage Center is located at Space Launch Complex 10, site of the first IRBM tests of the Thor and Discoverer (aka CORONA) spy satellite series of launches. It is Vandenberg's only National Historic Landmark that is open for regularly scheduled tours through the 30th Space Wing's Public Affairs office. The Center preserves and displays artifacts and memorabilia to interpret the evolution of missile and spacelift activity at Vandenberg from the beginning of the Cold War through current non-classified developments in military, commercial, and scientific space endeavors. The current display area is made up of two exhibits, the "Chronology of the Cold War" and the "Evolution of Technology". The exhibits incorporate a combination of launch complex models, launch consoles, rocket engines, re-entry vehicles, audiovisual and computer displays as well as hands-on interaction where appropriate. There are plans to evolve the center in stages from the current exhibit areas as restorations of additional facilities are completed. Based units Notable units based at Vandenberg Space Force Base. Units marked GSU are Geographically Separate Units, which although based at Vandenberg, are subordinate to a parent unit based at another location. United States Space Force Space Systems Command (SSC) Space Launch Delta 30 (SLD 30) Headquarters Space Launch Delta 30 30th Comptroller Squadron 30th Operations Group 2nd Space Launch Squadron 30th Operations Support Squadron 30th Space Communications Squadron 30th Launch Support Squadron 30th Medical Group 30th Medical Operations Squadron 30th Medical Support Squadron 30th Mission Support Group 30th Civil Engineer Squadron 30th Contracting Squadron 30th Force Support Squadron 30th Logistics Readiness Squadron 30th Security Forces Squadron United States Space Forces – Space (S4S) Space Delta 5 Space Delta 6 21st Space Operations Squadron (GSU) 65th Cyber Squadron Space Training and Readiness Command (STARCOM) Space Delta 1 1st Delta Operations Squadron 533rd Training Squadron United States Air Force Air Education and Training Command (AETC) Second Air Force 381st Training Group 81st Training Support Squadron 532rd Training Squadron Air Force Global Strike Command (AFGSC) 576th Flight Test Squadron Air National Guard (ANG) California Air National Guard 195th Wing 195th Operations Group 148th Space Operations Squadron (GSU) 216th Space Control Squadron (GSU) Department of Defense United States Space Command Combined Joint Force Space Component Commander Combined Space Operations Center Geography Much of the base is rugged, mountainous, and undeveloped; predominant groundcover includes chaparral with coastal sage scrub and oak woodland. Because of its protected nature—none of the backcountry areas are open to the public or to any kind of development—the base contains some of the highest quality coastal habitat remaining in southern or central California. It is home to numerous threatened or endangered species, including Gambel's watercress (Nasturtium gambellii). The western terminus of the Santa Ynez Mountains is on the base, and is dominated by Tranquillion Peak, which rises above sea level. An optical tracking station is located at the top of the peak, which overlooks the various space launch complexes. The Amtrak Coast Starlight and Pacific Surfliner trains travel along the coast, providing a splendid view and one of the few ways for the public to see these remote areas. Conversely, State Route 1, California's Pacific Coast Highway, avoids these coastal protected areas and instead turns inland to serve the base's eastern side. The Breeze Bus provides service between the base, Santa Maria, and Lompoc. Beaches Surf Beach is open to the public, while Wall and Minuteman beaches are restricted to those with regular access to the base. Sections of these three beaches are closed between 1 March and 30 September every year during the nesting season of the Western Snowy Plover. The closures are in place to protect the bird under the Endangered Species Act. If a set number of trespass violations have been reached during any nesting season (50 for Surf, 10 for Wall, 10 for Minuteman), the beach is closed entirely. Surf Beach is adjacent to the Surf Amtrak station, just south of Ocean Beach Park, run by the Santa Barbara County Parks Division. On 22 October 2010, 19-year-old Lucas Ransom, a University of California, Santa Barbara (UCSB) student, was killed by a great white shark near Surf Beach. On 23 October 2012, 38-year-old Francisco Javier Solorio Jr. was killed by a shark near Ocean Beach. Wildlife Snowy plovers nest on the beach. Demographics The United States Census Bureau has designated Vandenberg Space Force Base as a separate census-designated place (CDP) for statistical purposes, covering the base's residential population. Per the 2020 census, the population was 3,559. The CDP was formerly known as Vandenberg Air Force Base, reflecting the base's former name. 2020 census Note: the US Census treats Hispanic/Latino as an ethnic category. This table excludes Latinos from the racial categories and assigns them to a separate category. Hispanics/Latinos can be of any race. See also Point Arguello Light Canyon Fire – a 2016 wildfire that burned over on the base. References Further reading External links Official sites Vandenberg Space Force Base official site History/Chronology of Vandenberg AFB Space and Missile Heritage Center Other Vandenberg Air Force Base Spacecraft and Rocket Listing California Spaceport Website Vandenberg AFB Launch Schedule Vandenberg AFB Launch History Vandenberg SFB Launch Schedule Vandenberg Space Force Base Airports in Santa Barbara County, California Buildings and structures in Santa Barbara County, California Census-designated places in California Census-designated places in Santa Barbara County, California Lockheed Martin-associated military facilities Spaceports in the United States 1941 establishments in California Populated coastal places in California Military airbases established in 1941
12430651	https://en.wikipedia.org/wiki/Negros%20fruit%20dove	Negros fruit dove	Negros fruit dove The Negros fruit dove (Ptilinopus arcanus) is a species of bird in the pigeon and dove family, Columbidae. It is endemic to the island of Negros in the Philippines. This fruit dove is known from a single female specimen collected from the slopes of Mount Kanlaon in the northern part of the island. While it was found at a high elevation, it is suspected that the species originally lived in the lowland dipterocarp forests and was driven to higher elevations by habitat destruction. While some have suggested that the specimen is either a runt or a hybrid instead of a valid species, this is not widely accepted. The female Negros fruit dove was a small fruit dove with vivid dark green plumage and an ashy-grey forehead. It had a distinctive ring of bare yellow skin around its eye, and yellow fringes to some of its feathers gave it the appearance of having a yellow wingbar when perched. The throat was white, while the undertail and vent were yellow. The original specimen was shot along with a bird suspected to be its mate from a fruiting tree. Nothing else is known about its behavior. The species has not been definitively reported since its original discovery in 1953, and as several searches of Mount Kanlaon and the surrounding forests have not discovered any sign of the bird, many believe that it may be extinct. However, a local hunter from southern Negros claimed to have shot it the nineties, and the discovery of many species formerly thought endemic to Negros on the nearby island of Panay have given some hope that the species may persist. As such, it is currently listed as Critically Endangered by the IUCN. Any surviving population would be very small, likely numbering fewer than 50 individuals, and would be threatened by habitat destruction and hunting. Taxonomy The Negros fruit dove was described in 1955 as Ptilinopus arcanus by Sidney Dillon Ripley and Dioscoro Rabor on the basis of a single female specimen collected by Rabor on May 1, 1953. This specimen, collected near Pula on the slopes of Mount Kanlaon in the Philippines, was shot along with a second bird, presumed to be its mate, which was lost in the undergrowth. The holotype is preserved as a skin by Yale University's Peabody Museum of Natural History. The generic name Ptilinopus comes from the Ancient Greek words "feather," and , "foot." The specific name arcanus comes from the Latin word "secret." Some authors have suggested that the specimen was either a runt of either the yellow-breasted fruit dove or a Treron pigeon, or a hybrid instead of a unique species; however, these views are generally considered invalid due in part to the distinctiveness of the specimen, particularly in the bare skin around the eye, and no proper evidence has suggested that the Negros fruit dove is an invalid species. It is uncertain where the dove should be placed within the genus Ptilinopus as the male's plumage, a key feature used in organizing the Ptilinopus doves, is unknown. It has been suggested that the Negros fruit dove is either most closely related to the black-naped fruit dove or represents an early colonization of the Philippines by the genus that has left no surviving close relatives. It has no known subspecies and is also known as Ripley's fruit dove. In January 2024, using DNA sequencing techniques, Yale College biologists, led by John Nash, found that the Negros Fruit Dove is a very distinct, ancient lineage within the evolutionary radiation of Ptilinopus fruit doves diverging from the other fruit doves in this group nearly 12 million years ago. "Having studied its genetics and phylogeny in the lab, I would love to spearhead efforts to rediscover it in the wild," he said. Description The Negros fruit dove is a small (16.5cm height), short-tailed fruit dove. It was known only by a single female specimen. The female is a vivid dark green overall with an ash-grey forehead above an extensive ring of bare yellow skin that surrounds the eye. The greater coverts and tertial feathers have broad yellow fringes that create a narrow, if conspicuous, wingbar when the wing is folded. The throat is white while the vent and undertail coverts are yellow. The bill was black and the feet were a dull purplish-red. The fruit dove is long. Distribution and habitat The Negros fruit dove is believed to be endemic to the island of Negros in the central part of the Philippines. However, some hope exists that the bird may persist undetected on a nearby island. The only known birds were collected from a forest at the edge of a clearing on Mount Kanlaon at an elevation of about . The forest was noted as being "halfway between the genuine lowland dipterocarp forest type... and the real mid-mountain forest type." It is suspected that the species preferred habitat at a lower altitude, and that the collected pair may have been driven to higher elevations by deforestation in the lowlands. Ecology and behaviour The sole sighting of the Negros fruit dove involved a pair of birds seen eating at a fruiting tree. No other information is known about its behavior. Status The species has not been recorded since the original pair of Negros fruit doves were shot in May 1953 at Mt Kanlaon. However, a local hunter in southern Negros claimed to have shot it in the nineties, which has given hope that the species may still exist, and as such the IUCN lists the Negros fruit dove as Critically Endangered, as any surviving population is likely to number fewer than 50 birds. If the species still exists, it is likely that habitat destruction for agriculture, timber, and charcoal-burning and hunting, a common problem for all other pigeons on Negros, are major threats. As numerous collectors had visited Negros prior to 1953 and did not record the species, it is likely that it was already very rare by the time of its discovery. It is suspected that the Negros fruit dove was originally a lowland species, but the destruction of forests in northern Negros forced the dove from its ideal habitat and led to its probable extinction. Today, no forest exists in northern Negros at an elevation lower than , and several searches in the 1990s of Mount Kanlaon and the surrounding area failed to discover any sign of the species' continued existence. Ornithological fieldwork has discovered that the nearby island of Panay is home to some species previously thought to be endemic to Negros, including the Negros bleeding-heart. This discovery and the presence of unexplored lowland forests on Panay give hope that the Negros fruit dove may still exist in low numbers on a nearby island. Other than the depiction of the bird on a Philippine environmental education poster in the 1990s, no conservation measures have been enacted to protect any surviving population. References Cited texts External links BirdLife Species Factsheet Negros fruit dove Endemic birds of the Philippines Birds of Negros Island Negros fruit dove Controversial bird taxa Taxonomy articles created by Polbot Species known from a single specimen Taxa named by Sidney Dillon Ripley
3535274	https://en.wikipedia.org/wiki/Saxon%20Wars	Saxon Wars	Saxon Wars The Saxon Wars were the campaigns and insurrections of the thirty-three years from 772, when Charlemagne first entered Saxony with the intent to conquer, to 804, when the last rebellion of tribesmen was defeated. In all, 18 campaigns were fought, primarily in what is now northern Germany. They resulted in the incorporation of Saxony into the Frankish realm and their forcible conversion from Germanic paganism to Christianity. The Saxons were divided into four subgroups in four regions. Nearest to the ancient Frankish kingdom of Austrasia was Westphalia, and farthest was Eastphalia. In between the two kingdoms was that of Engria (or Engern), and north of the three, at the base of the Jutland peninsula, was Nordalbingia. Despite repeated setbacks, the Saxons resisted steadfastly, returning to raid Charlemagne's domains as soon as he turned his attention elsewhere. Their main leader, Widukind, was a resilient and resourceful opponent, but eventually was defeated and baptized (in 785). First phase In mid-January 772, the sacking and burning of the church of Deventer by a Saxon expedition was the casus belli for the first war waged by Charlemagne against the Saxons. It began with a Frankish invasion of Saxon territory and the subjugation of the Engrians and destruction of their sacred symbol Irminsul near Paderborn in 772 or 773 at Eresburg. Irminsul may have been a hollow tree trunk, presumably representing the pillar supporting the skies — similar to the Nordic tree Yggdrasil and apparently a common belief among the Germanic peoples. Charlemagne's campaign led all the way to the Weser River and destroyed several major Saxon strongholds. After negotiating with some Saxon nobles and obtaining hostages, Charlemagne turned his attention to his war against the Lombards in northern Italy; but Saxon free tenants, led by Widukind, continued to resist and raided Frankish lands in the Rhine region. Armed confrontations continued unabated for years. Charlemagne's second campaign came in the year 775. Then he marched through Westphalia, conquering the fort of Sigiburg, and crossed Engria, where he defeated the Saxons again. Finally, in Eastphalia, he defeated them, and their leader Hessi converted to Christianity. He returned through Westphalia, leaving encampments at Sigiburg and Eresburg. All of Saxony except Nordalbingia was under his control, but the recalcitrant Saxons would not submit for long. After warring in Italy, he returned very rapidly to Saxony (making it to Lippe before the Saxons knew he left Italy) for the third time in 776, when a rebellion destroyed his fortress at Eresburg. The Saxons were once again brought to heel, though Widukind fled to the Danes. Charlemagne built a new camp at Karlstadt. In 777, he called a national diet at Paderborn to integrate Saxony fully into the Frankish kingdom. Many Saxons were baptised. The Carmen de conversione Saxonum celebrates this event. The chief purpose of the diet was to bring Saxony closer to Christianity. Missionaries, mainly Anglo-Saxons from England, were recruited to carry out this task. Charlemagne issued a number of decrees designed to break Saxon resistance and to inflict capital punishment on anyone observing heathen practices or disrespecting the king's peace. His severe and uncompromising position, which earned him the title "butcher of Saxons", caused his close adviser Alcuin of York, later abbot of Marmoutier Abbey, Tours, to urge leniency, as God's word should be spread not by the sword but by persuasion; but the wars continued. In summer 779, Charlemagne again went into Saxony and conquered Eastphalia, Engria, and Westphalia. At a diet near Lippspringe, he divided the land into missionary districts and Frankish countships. He himself assisted in several mass baptisms (780). He then returned to Italy, and there was no Saxon revolt. From 780 to 782, the land had peace. Middle phase Charlemagne returned in 782 to Saxony and instituted a code of law, the Lex Frisionum, and appointed counts, both Saxon and Frank. The laws were severe on religious issues, namely the native paganism of the Saxons. This stirred a renewal of the old conflict. That year, in autumn, Widukind returned and led a revolt that resulted in many assaults on the church. The Saxons invaded the area of the Chatti, a Germanic tribe already converted by Saint Boniface and firmly in Charlemagne's empire. Widukind won over a Frankish army at the Battle of Süntel while Charles was campaigning against the Sorbs. It was in response to this setback that Charlemagne, at the Blood court of Verden, ordered the beheading of 4,500 Saxons who had rebelled. Upon this Blutgericht, some historians have stated the massacre did not happen, or that it was actually a battle, but according to Alessandro Barbero, none of these claims are credible. The action led to two straight years of constant warfare (783–785), with Charlemagne wintering in central Saxony, at Minden. Gradually, the Franks gained the upper hand. The turning point came in 785, when Widukind had himself baptized and swore fealty to Charlemagne. It was with the conclusion of this war that Charlemagne could have claimed to have conquered Saxony, and the land had peace for the next seven years, though revolts continued sporadically until 804. Final phase In 792, the Westphalians rose up against their masters in response to forcible recruitment for wars against the Avars. The Eastphalians and Nordalbingians joined them in 793, but the insurrection did not catch on as previous ones and was completely put down by 794. An Engrian rebellion followed closely in 796, but Charlemagne's personal presence and the presence of loyal Christian Saxons and Slavs immediately crushed it. In the battle of Bornhöved in 798, the Obotrite allies of Charlemagne under Thrasco defeated the Nordalbingian Saxons, killing 2,800–4,000 of them. The last insurrection of the Engrian people occurred in 804, more than thirty years after Charlemagne's first campaign against them. This time, the most unruly tribe of them all, the Nordalbingians, found themselves effectively disempowered to rebel. Charlemagne deported 10,000 of them to Neustria and gave their now vacant lands to the loyal king of the Obotrites. Einhard, Charlemagne's biographer, said on the closing of the conflict: The war that had lasted so many years was at length ended by their acceding to the terms offered by the King; which were renunciation of their national religious customs and the worship of devils, acceptance of the sacraments of the Christian faith and religion, and union with the Franks to form one people. Towards the end of the wars, Charlemagne had begun to place more emphasis on reconciliation. In 797, he eased the special laws, and in 802, Saxon common law was codified as the Lex Saxonum. This was accompanied by the establishment of ecclesiastic structures (including bishoprics in Paderborn, Münster, Bremen, Minden, Verden and Osnabrück) that secured the conversion of the Saxon people. The last Saxon uprising was the Stellinga, which occurred between 841 and 845. Religious nature Alluding to the Saxons, the contemporary poet of the Paderborn Epic praises terror as a means of conversion: "What the contrary mind and perverse soul refuse to do with persuasion, / Let them leap to accomplish when compelled by fear." One of Charlemagne's famed capitularies outlined part of the religious intent of his interactions with the Saxons. In 785, he issued the Capitulatio de partibus Saxoniae which asserted, "If any one of the race of the Saxons hereafter concealed among them shall have wished to hide himself unbaptized, and shall have scorned to come to baptism and shall have wished to remain a pagan, let him be punished by death." See also Frisian–Frankish wars Massacre of Verden Saxony Duchy of Saxony Germanic peoples References Sources Reuter, Timothy. Germany in the Early Middle Ages 800–1056. New York: Longman, 1991. Oman, Charles. The Dark Ages 476–918. London, 1914. Einhard, translated by Samuel Epes Turner. The Life of Charlemagne. New York, 1880. McGrath, Freddie. The Longevity of the Saxon Wars. at Leeds University König, Daniel G.. Charlemagne's Jihad Revisited. Debating the Islamic Contribution to an Epochal Change in the History of Christianization, in: Medieval Worlds 3 (2016), p. 3-40. 8th-century conflicts 9th-century conflicts Old Saxony History of North Rhine-Westphalia Military history of the Carolingian Empire Wars involving Germanic peoples Charlemagne 790s conflicts 8th century in Francia 8th century in Germany 770s conflicts 780s conflicts 800s conflicts Persecution of Pagans Germanic paganism Wars involving Francia
3074630	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9C%D1%96%D1%88%D0%BA%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Маслово (Мішкинський район)	Маслово (Мішкинський район) Маслово — присілок у складі Мішкинського району Курганської області, Росія. Входить до складу Острівнинської сільської ради. Населення — 91 особа (2010, 163 у 2002). Примітки Джерела Посилання На Вікімапії Населені пункти Мішкинського району (Курганська область) Присілки Курганської області
4753695	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%B8%D0%B9%20%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BA%20%28%D0%9F%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29	Білий Городок (Приволзьке сільське поселення)	Білий Городок (Приволзьке сільське поселення) Білий Городок — железнодорожная станция в Кімрському районі Тверської області Російської Федерації. Населення становить 21 особу. Входить до складу муніципального утворення Приволзьке сільське поселення. Історія Від 2005 року входить до складу муніципального утворення Приволзьке сільське поселення. Населення Примітки Населені пункти Кімрського району
5197061	https://en.wikipedia.org/wiki/Mihailo%20III%20of%20Duklja	Mihailo III of Duklja	Mihailo III of Duklja Mihailo III was Prince of Duklja, from c. 1180, or before, up to 1186 or 1189. He was descended from the Vojislavljević dynasty, and also cousin to Grand Prince Stefan Nemanja of Serbia. The Principality of Duklja was tributary to the Byzantine Empire until 1180, when Emperor Manuel I died and Empire plunged into turmoil. By 1186, Byzantine possessions in Upper Dalmatia were overrun by Stefan Nemanja, who also imposed his rule over Duklja. The domain of Prince Mihailo was reduced to the coastal regions around Bar, while the rule over Duklja was given to Vukan, eldest son of Stefan Nemanja. Prince Mihailo was patron of the Archbishopric of Bar, and in 1189 his wife, princess Desislava, was accompanied to Dubrovnik by archbishop Gregory of Bar. See also Duklja Vojislavljević dynasty Stefan Nemanja Nemanjić dynasty Grand Principality of Serbia References Sources Monarchs of Duklja Vojislavljević dynasty 12th-century Serbian people
1934271	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A9%D0%B0%D1%81%D0%BB%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D1%97%20%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B3%D0%B8%21%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%29	Щасливої дороги! (фільм)	Щасливої дороги! (фільм) «Щасливої дороги!» (Бон вояж) — французький кінофільм режисера Жана-Поля Раппно 2003 року. Стрічка була номінована в 11 категоріях на здобуття премії «Сезар», у трьох з яких перемогла . Сюжет Франція, червень 1940 року. До здобуття Парижа німцями залишаються лічені дні. Молодий письменник-початківець Фредерік (Грегорі Деранже) зустрічає в Парижі свою колишню кохану Вів'єн (Ізабель Аджані), яка стала знаменитою, вередливою акторкою кіно. Через неї він потрапляє до в'язниці, хоча сам і не винен. У цей час німці нападають на Францію. Увесь Париж тікає на південь країни. Евакуювали й ув'язнених. У хаосі відступу Фредеріку разом з його новоспеченим другом Раулем (Іван Атталь) вдається сховатися від конвою. Вони прямують до Бордо. Дорогою знайомляться з професором-фізиком Копольским (Жан-Марк Стель) і його юною асистенткою Каміллою (Вірджинія Ледоєн), які намагаються врятувати від німців свою розробку — «важку воду», необхідну для створення атомної бомби. На них полюють німецькі шпигуни, один з яких удає з себе за журналіста Алекса Вінклера (Пітер Койот). Професорові треба дістати дозвіл на вивезення «води» до Англії у міністра внутрішніх справ Жана-Етьєна Бофора (Жерар Депардьє), але той забороняє вивозити «національне надбання». У ролях {\| ! align="right" bgcolor="#EEEEFF"\| Актор(ка) ! width="5 px"\| ! align="left" bgcolor="#EEEEFF"\| Роль \|-valign="top" \|align="right"\| Ізабель Аджані \|\| … \|\|Вів'єн Данверс \|-valign="top" \|align="right"\| Жерар Депардьє \|\| … \|\|Жан-Етьєн Бофор \|-valign="top" \|align="right"\| Вірджинія Ледоєн \|\| … \|\|Камілла \|-valign="top" \|align="right"\| Грегорі Деранже \|\| … \|\|Фредерік Огер \|-valign="top" \|align="right"\| Іван Атталь \|\| … \|\|Рауль \|-valign="top" \|align="right"\| Пітер Койот \|\| … \|\|Алекс Вінклер \|-valign="top" \|align="right"\| Жан-Марк Стель \|\| … \|\|професор Копольський \|-valign="top" \|align="right"\| Орор Клеман \|\| … \|\|Жаклін де Люссі \|-valign="top" \|align="right"\| Едіт Скоб \|\| … \|\|мадам Арбісот \|-valign="top" \|align="right"\| Ксав'єр Де Гійбон \|\| … \|\|Бремон \|-valign="top" \|align="right"\| Мішель Вюєрмоз \|\| … \|\|месьє Жирард \|} Нагороди та номінації Примітки Посилання (станом на 8 травня 2015) (станом на 8 травня 2015) «Щасливої дороги!» на сайті AlloCiné'' Фільми Франції 2003 Кінокомедії 2003 Фільми-драми Франції Кінокомедії Франції Детективні фільми Франції Фільми про Другу світову війну Фільми Жана-Поля Раппно Фільми французькою мовою
3595493	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D1%82%D1%80%D0%B0%20%D0%90%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%84%20%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Пітра Адольф Самойлович	Пітра Адольф Самойлович Адольф Самойлович Пітра (30 вересня (12 жовтня)1830, Чернігівська губернія -13 (25) березня 1889) — ботанік, ректор Харківськогоу університету (1873—1881) Життєпис Народився в Харкові в сім'ї обер-офіцера. В 1849 р. після закінчення гімназії вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, який закінчив в 1853 році зі ступенем кандидата. З 1854 р. працював позаштатним, а у 1856—1860 рр. — штатним помічником бібліотекаря Харківського університету. У 1858 р. захистив дисертацію на здобуття ступеня магістра ботаніки. У 1861 р. був затверджений у званні ад'юнкта. У 1862 р. захистив докторську дисертацію «О тканях растений, служащих проводниками образовательных соков». У 1864 р. став ординарним професором ботаніки. З 1885 року — заслужений професор. Читав курс анатомії і морфології, а в останні роки — анатомію і фізіологію рослин. У 1870—1873 рр. — декан фізико-математичного факультету. З серпня 1871 р. по листопад 1873 р. виконував обов'язки заступника ректора, а у 1873—1881 рр. був ректором Харківського університету. У 1873—1875 рр. був товаришем голови Товариства випробувачів природи при Харківському університеті, кілька років був директором університетського ботанічного саду. Нагороджений орденом Св. Анни II ступеня, прикрашеного імператорською короною; Св. Володимира III ступеня. Джерела Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина. Питра Адольф Самойлович Випускники Харківського університету Ректори Харківського університету
1847691	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BB%D0%B0	Чела	Чела — місто у провінції Центральне Конго (Демократична Республіка Конго). Там народився Жозеф Касавубу, перший президент незалежної Республіки Конго. Місто пов'язано з портом Бома окремою вузькоколійною колією. Клімат Місто знаходиться у зоні, котра характеризується кліматом тропічних саван. Найтепліший місяць — березень із середньою температурою 26 °C (78.8 °F). Найхолодніший місяць — липень, із середньою температурою 20.7 °С (69.3 °F). Примітки Міста Центрального Конго
3973332	https://en.wikipedia.org/wiki/Matale%20District	Matale District	Matale District is a district in the Central Province of Sri Lanka. It is one of 25 districts of Sri Lanka. The administrative capital and largest city of the district is Matale. The district is considered to be the centremost region of the island and has a total area of . It is in the northern part of the Central Province. Sharing borders with 6 other districts, the Matale district is bordered by Anuradhapura to the north, Polonnaruwa to the northeast, Badulla and Ampara to the east, Kurunegala to the west and Kandy to the south. Ethnicity and religions Cities Matale (Municipal Council) Towns Dambulla (Municipal Council) Galewela Naula Pallepola Rattota Ukuwela Yatawatta Villages Nagolla Kubiyangoda Gammaduwa Elkaduwa Kaikawala Nalanda Palapathwela Sigiriya Wahacotte Wehera Maligatenna Kawatayamuna Kandalama Heritage sites Sigiriya Dambulla cave temple Aluvihare Rock Temple Tourist attractions Pitawala Pathana Hunnas Falls Sembuwatta Lake References External links Districts of Sri Lanka Kingdom of Kandy Geography of Matale District
787228	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%8F%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B2%20%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B8%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B1%D1%96%D1%97	Список предстоятелів Православної церкви Сербії	Список предстоятелів Православної церкви Сербії Архієпископи Печські (1219 – 1346) </div> Сербські патріархи (Перший Печський Патріархат) (1346 – 1463) В 1459 році після падіння Сербської держави і анексії її земель Османською імперією Патріархат був ліквідований. Сербські патріархи (Другий Печський Патріархат) (1557 – 1766) В 1766 році Патріархат був повторно ліквідований. Белградські митрополити (1766-1920) Сербські патріархи (в Белграді) (1920) </div> Джерела Hierarchical Succession of the Patriarchal See of Serbia (англ.) Протојереј др Радомир Поповић. Кратак преглед Српске Цркве кроз историjу (серб.) Сербські патріархи Списки патріархів
1013720	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%83%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B5%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE	Фуентепелайо	Фуентепелайо — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Кастилія-і-Леон, у провінції Сеговія. Населення — осіб (2010). Муніципалітет розташований на відстані близько 95 км на північний захід від Мадрида, 29 км на північ від Сеговії. Демографія Посилання Вебсторінка про муніципалітет Фуентепелайо Примітки Муніципалітети провінції Сеговія
2670175	https://uk.wikipedia.org/wiki/Ingret	Ingret	Ingret INGRET (справжнє ім'я: Інгрет Костенко; 16 жовтня 1997, Вінниця, Україна) — альтернативна українська співачка, авторка пісень і музики. INGRET розпочала свій шлях до музичної сцени з пісенних шоу «Х-фактор» і «Голос країни», де дійшла до суперфіналу та посіла друге місце, брала участь у національному відборі на «Євробачення», наразі будує сольну кар'єру та займається благодійністю. Біографія INGRET народилася 16 жовтня 1997 у Вінниці. Рід її мами — етнічні німці, від яких артистці дісталося незвичне для України ім'я та впізнавана нордична зовнішність. Займатися музикою INGRET почала ще у дитинстві, а в 11 років написала свою першу пісню. Вона навчалася у Вінницькому фаховому коледжі мистецтв імені Миколи Леонтовича, де на другому курсі потрапила у команду КВК «Нічьо так», з якою пізніше брала участь у шоу «Ліга сміху». Так Інгрет вперше потрапила до Києва, куди переїхала вже після закінчення навчання. Участь у музичних телешоу У 2015 році, тоді ще під справжнім ім’ям, Інгрет Костенко брала участь у 6 сезоні «Х-фактора» з піснею «Годі говорити про того, кого нема». Причарувавши суддів магічним голосом та акторською подачею, Інгрет отримала чотири «так» і дійшла до третього тренувального табору, після чого покинула шоу. У 2017 році Інгрет взяла участь у 7 сезоні «Голосу країни» з піснею «Пташечка», розвернувши усі тренерські крісла. Наставником у проєкті вона обрала Потапа. Разом із зірковим тренером Інгрет дійшла до суперфіналу, де посіла друге місце, поступившись Олександру Клименку. 17 лютого 2018 року під лаконічним псевдонімом INGRET виступила у другому півфіналі на Національному відборі «Євробачення 2018». У англомовній пісні Save My Planet переплелися треп і поп-рок. За результатами голосування журі та глядачів, INGRET посіла сьоме місце і не ввійшла до фіналу конкурсу. У 2024 дійшла до фіналу національного відбору «Євробачення 2024» з піснею Keeper . Співпраця з MOZGI Entertainment У період з 2018 по 2020, після участі у «Голосі країни», INGRET співпрацювала з продюсерським центром Потапа та Ірини Горової MOZGI Entertainment. У вересні 2018 під цим музичним лейблом вийшов її дебютний альбом «Не спи». 10 треків вмістили у собі гітарні партії та легке електронне звучання, райдужні фантазії співачки та темні образи її підсвідомості. Музичні перформанси На сцені INGRET завжди створює магію театру й андеґраунду. Головна ціль її виступів — взаємообмін енергією, добром і любов’ю з глядачами. Презентація її першого альбому «Не Спи» у 2018 році була не просто концертом, а справжнім музичним перформансом. У головних ролях — INGRET, музиканти, актори театру «Дах», що імпровізували під музику, жили в цій атмосфері та відчували один одного. Також до альбому «Не спи» INGRET випустила низку LIVE відео, локацією для зйомок яких став покинутий театр. Разом з музикантами, літньої ночі вона пробуджувала від сну місце, де раніше творилося мистецтво. Соціальна діяльність і благодійність Благодійні концерти на підтримку України У 2022 році після початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України, INGRET евакуювалася до Німеччини. Вже у Європі вона об’єдналася з українськими артистами Constantine та Тонка у благодійний проєкт Music. Support. Freedom. Артисти дають благодійні концерти у містах Європи, відвідують зустрічі з українськими біженцями, спілкуються із земляками та виконують свою музику на подяку за їхню сміливість і любов до своєї країни. Виручені кошти від концертів передають до волонтерського центру Masterskaya у Києві, де їх розподіляють на воєнні, гуманітарні та культурні потреби, у медичні установи, фонди для дітей. Апсайклінґ Речі, які не купиш у масмаркеті, приваблювали INGRET ще з дитинства. З 11 років вона почала шукати свій стиль у секонд-гендах, створюючи незвичні образи та поступово формуючи власний стиль у одязі. Згодом INGRET почала цікавитися темою екології, веганства, ресайклінґу й апсайклінґу. Артистка популяризує етичну моду та навіть створює власні концертні образи з вінтажних речей. Захоплення INGRET займається медитацією, відвідує тренінги з духовного розвитку, обожнює придумувати нові історії і проживати їх, репетируючи різні емоції, любить фотографуватися, мріє знятися в андеґраундній короткометражці, підтримує вегетаріанський спосіб життя та займається малюванням у техніці fluid art. Особисте Чоловік, брат і батько Інгрет — кадрові військові в ЗСУ з 2014 року. Дискографія Відеографія Альбоми Не спи (2018) Посилання Співачки України XXI століття Авторки-виконавиці України Учасники проєкту «Голос країни» Учасники національного відбору України на Євробачення 2018 Музиканти Mozgi Entertainment Уродженці Вінниці Учасники національного відбору України на Євробачення 2024
56487606	https://en.wikipedia.org/wiki/Cicindelini	Cicindelini	Cicindelini is a tribe of tiger beetles in the family Cicindelidae, containing the overwhelming majority (around 80%) of genera and species in the family. There are more than 90 genera and 2,000 described species in Cicindelini. Genera These 93 genera belong to the tribe Cicindelini: Abroscelis Hope, 1838 Antennaria Dokhtouroff, 1883 Apteroessa Hope, 1838 Archidela Rivalier, 1963 Bennigsenium W.Horn, 1897 Brasiella Rivalier, 1954 Brzoskaicheila J.Moravec, 2012 Caledonica Chaudoir, 1861 Caledonomorpha W.Horn, 1897 Callidema Guérin-Méneville, 1843 Callytron Gistel, 1848 Calyptoglossa Jeannel, 1946 Cenothyla Rivalier, 1969 Cephalota Dokhtouroff, 1883 Chaetodera Jeannel, 1946 Cheilonycha Lacordaire, 1842 Cicindela Linnaeus, 1758 Cratohaerea Chaudoir, 1850 Cylindera Westwood, 1831 Darlingtonica Cassola, 1986 Diastrophella Rivalier, 1957 Dilatotarsa Dokhtouroff, 1882 Distipsidera Westwood, 1837 Dromica Dejean, 1826 Dromicoida Werner, 1995 Dromochorus Guérin-Méneville, 1849 Ellipsoptera Dokhtouroff, 1883 Enantiola Rivalier, 1961 Eulampra Chaudoir, 1848 Eunota Rivalier, 1954 Euprosopus Dejean, 1825 Euryarthron Guérin-Méneville, 1849 Eurymorpha Hope, 1838 Euzona Rivalier, 1963 Grandopronotalia W.Horn, 1936 Guineica Rivalier, 1963 Habrodera Motschulsky, 1862 Habroscelimorpha Dokhtouroff, 1883 Heptodonta Hope, 1838 Homodela Rivalier, 1950 Hypaetha LeConte, 1857 Iresia Dejean, 1829 Jansenia Chaudoir, 1865 Langea W.Horn, 1901 Leptognatha Rivalier, 1963 Lophyra Motschulsky, 1860 Macfarlandia Sumlin, 1982 Manautea Deuve, 2006 Megalomma Westwood, 1841 Micromentignatha Sumlin, 1982 Microthylax Rivalier, 1954 Myanmadera Wiesner & Phyu, 2015 Myriochila Motschulsky, 1858 Naviauxella Cassola, 1988 Neochila Basilewsky, 1953 Neocicindela Rivalier, 1963 Neolaphyra Bedel, 1895 Nickerlea W.Horn, 1899 Notospira Rivalier, 1961 Odontocheila Laporte, 1834 Opilidia Rivalier, 1954 Opisthencentrus W.Horn, 1893 Orthocindela Rivalier, 1972 Oxygonia Mannerheim, 1837 Oxygoniola W.Horn, 1892 Paraphysodeutera J.Moravec, 2002 Pentacomia Bates, 1872 Peridexia Chaudoir, 1861 Phyllodroma Lacordaire, 1843 Physodeutera Lacordaire, 1843 Polyrhanis Rivalier, 1963 Pometon Fleutiaux, 1899 Probstia Cassola, 2002 Pronyssa Bates, 1874 Pronyssiformia W.Horn, 1929 Prothyma Hope, 1838 Prothymidia Rivalier, 1957 Pseudocollyris Bi & Wiesner, 2021 Rhysopleura Sloane, 1906 Rhytidophaena Bates, 1891 Rivacindela Brouerius van Nidek, 1973 Ronhuberia J.Moravec & Kudrna, 2002 Salpingophora Rivalier, 1950 Socotrana Cassola & Wranik, 1998 Stenocosmia Rivalier, 1965 Sumlinia Cassola & Werner, 2001 Therates Latreille, 1816 Thopeutica Schaum, 1861 Vata Fauvel, 1882 Waltherhornia Olsoufieff, 1934 Zecicindela Larochelle & Larivière, 2013 † Palaeoiresina Wiesner , 2017 † Palaeopronyssiformia Wiesner, 2017 References Further reading Richard E. White. (1983). Peterson Field Guides: Beetles. Houghton Mifflin Company. External links Cicindelidae
4287969	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B3%20%D0%9F%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%81%D1%96%D1%80%D1%96%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%BD	Наранг Порнсіріпорн	Наранг Порнсіріпорн (14 квітня 2001) — таїландський плавець. Учасник Чемпіонату світу з водних видів спорту 2017, де в попередніх запливах на дистанції 50 метрів батерфляєм посів 58-ме місце і не потрапив до півфіналу. Примітки Народились 2001 Таїландські плавці Плавці батерфляєм
4914279	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%27%D1%8F%D0%B2%D0%B5	П'яве	П'яве Піаве, Піава, П'яве (річка) П'яве (сир) Див. також Битва при П'яве Плауен, , , — П'яве
4435048	https://uk.wikipedia.org/wiki/Glyphoglossus%20huadianensis	Glyphoglossus huadianensis	Glyphoglossus huadianensis — вид жаб родини карликових райок (Microhylidae). Описаний у 2021 році. Поширення Ендемік Китаю. Поширений у горах Каншань у Далі-Байській автономній префектурі в провінції Юньнань. Опис Розмір тіла дорослого самця до 37,8 мм; зіниця округла; надбарабанна складка чітка; тимпан прихований; кінчики пальців ніг тупі; підсуглобні горбки виступаючі й округлі; широкі лямки для ніг; присутній зовнішній плесновий горбок; спинка горбкувата, жовтувато-коричнева і земляно-жовта; є пара помітних великих круглих плям в паху. Примітки Microhylidae Ендемічна фауна Китаю Тварини, описані 2021 Земноводні Азії
4761188	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%94%D0%B2%D0%BA%D0%B0	Житеєвка	Житеєвка — присілок в Юхновському районі Калузької області Російської Федерації. Населення становить 17 осіб. Входить до складу муніципального утворення Село Щелканово. Історія Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Село Щелканово Населення Примітки Населені пункти Юхновського району
3400597	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D1%83%D1%82%D0%B2%D1%83%D0%B4-%D0%95%D0%B9%D0%BA%D0%B5%D1%80%D1%81%20%28%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%BA%D1%83%D1%82%29	Саутвуд-Ейкерс (Коннектикут)	Саутвуд-Ейкерс (Коннектикут) Саутвуд-Ейкерс — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Гартфорд штату Коннектикут. Населення — 7879 осіб (2020). Географія Саутвуд-Ейкерс розташований за координатами (41.960978, -72.571879). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 10,54 км², уся площа — суходіл. Демографія Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало осіб у домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 727 осіб/км². Було 3046 помешкань (289/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 1,3 %. Частка іспаномовних становила 2,6 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 20,6 % — особи молодші 18 років, 60,8 % — особи у віці 18—64 років, 18,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 43,7 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 92,5 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 91,3 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долар . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 6,0 % осіб, у тому числі 7,6 % дітей у віці до 18 років та 7,6 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 20,0 %, виробництво — 14,2 %, роздрібна торгівля — 13,0 %, фінанси, страхування та нерухомість — 12,4 %. Примітки Джерела Переписні місцевості Коннектикуту Населені пункти округу Гартфорд (округ)
2764465	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D0%BD%D0%BF%D0%BE%D1%87%D0%B5	Рінпоче	Рінпоче (також вимовляється Рімбоче і Рінбоку, , вайлі: rin po che), є почесним терміном, що використовується у тибетській мові. Буквально означає «дорогоцінний», також «опікун», «прихисток» (схованка) і може використовуватися для позначення людини, місця або речі — як слова «gem» або «jewel» (санскритська ратна). Слово складається з рін (значення) і по (номінативний суфікс), і чен (великий). Це слово використовується в контексті тибетського буддизму як спосіб проявити повагу при зверненні до тих, які визнані як перевтілені, старші, шановані, відомі, вчені та/або досконалі лами або вчителі Дхарми. Воно також використовується як гоноратив для настоятелів монастирів. Перелік Гарчен Рінпоче (народ. у 1936) — один з найважливіших наставників традиції Дрікунґ Каґ'ю тибетського буддизму. Сакйонг Міпам Рінпоче (?Джамон Міпам Рінпоче, Джампал Тінлей Драдул, ім'я при народженні Öсел Рандрол; нар. в 1962) — вчитель тибетського буддизму, глава міжнародної буддистської асоціації «Буддизм Шамбали». Чок'ї Німа Рінпоче (1951) — (1951) — перший син Тулку Урґ'єна Рінпоче сім'ї Цанґсар, яка упродовж багатьох поколінь є держателем рідкісної лінії Баром Каг'ю. Тулку Урген Рінпоче (1920 — 13 лютого 1996) — буддистський релігійний діяч. Лопен Цечу Рінпоче (1918 — 2003) — великий учитель Тибетського буддизму, відомий у Гімалаях. Калу Рінпоче — (1905 — 1989) буддійський лама, майстер медитації, вчений та учитель. Чог'ям Трунгпа Рінпоче Тхубтен Сопа Рінпоче Дрікунґ Кйобпа Джіктен Ґонпо Рінпоче Гуру Рінпоче Див. також Тулку, кого визнають як відродження попереднього практикуючого тибетського буддизму . Гору Кайлас часто називають на тибетській мові Gang Rinpoche. Посилання "rin po che" у Rangjung Yeshe wiki. Церковна ієрархія Лами Звертання
3150665	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%95%D0%A1%20%D0%A2%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B0	ГЕС Токома	ГЕС Токома — гідроелектростанція, що споруджується у Венесуелі. Знаходячись між ГЕС Гурі (вище по течії) та ГЕС Каруачі, входить до складу каскаду на річці Кароні, правій притоці однієї з найбільших річок світу Ориноко. У межах проєкту долину річки перекрили комбінованою греблею, котра включає бетонні гравітаційні секції висотою до 82 метрів та загальною довжиною 677 метрів, а також ліво- та правобережні кам'яно-накидні та земляні секції загальною довжиною 5700 метрів. Гребля утримуватиме водосховище з площею поверхні 87 км2 та об'ємом 1770 млн м3. Пригреблевий машинний зал обладнають десятьма турбінами типу Каплан потужністю по 230 МВт, які використовуватимуть напір у 34 метри та забезпечуватимуть виробництво 12,1 млрд кВт·год електроенергії. На початку 2010-х почався монтаж гідроагрегатів станції, проте наслідки венесуельського соціалістичного експерименту наразі відтермінували введення її в експлуатацію на невизначений час. Примітки Токома
74048687	https://en.wikipedia.org/wiki/Quercus%20manzanillana	Quercus manzanillana	Quercus manzanillana is a shrub in the genus Quercus indigenous to Mexico. It was described in 1924 by William Trelease. It is found in the Mexican state of Puebla. Description The twigs of Quercus manzanillana measure about 2-3 mm in diameter. They are fluted and initially covered in a grayish, tomentulose coating. The buds are light brown, glabrous and glossy, ovoid in shape, and approximately 2 x 3 mm in size. The leaves of this oak species are deciduous and elliptical in shape. They are obtuse and exhibit a more or less cordate base. The leaf margins are typically entire or very obscurely repand towards the upper part. The leaves measure 2.5-3.5 cm in width and 5-8 cm in length. The upper leaf surface is essentially glabrous and somewhat glossy, while the lower surface is densely covered in a persistent rusty-tomentose pubescence. The leaves have approximately 10 pairs of looped veins, and the petiole is tomentulose and measures around 5 mm in length. Validity According to Susana Valencia-A. in 2004, this species described by Trelease is not valid. They claim that Quercus manzanillana represents a hybrid between different oak species or a morphological variety of an existing species. In 2003, Zavala-Chavez proposed an alternative classification for Quercus manzanillana. According to Zavala-Chavez's research, this oak species could be considered a variety of Quercus deserticola. However, these proposals are not universally accepted, and the taxonomic relationship between Quercus manzanillana and other oak species requires additional investigation. References manzanillana Flora of Puebla
876948	https://en.wikipedia.org/wiki/Korabl-Sputnik%203	Korabl-Sputnik 3	Korabl-Sputnik 3 (meaning Ship-Satellite 3) or Vostok-1K No.3, also known as Sputnik 6 in the West, was a Soviet spacecraft which was launched in 1960. It was a test flight of the Vostok spacecraft, carrying two dogs; Pcholka and Mushka ("little bee" and "little fly"; affectionate diminutives of "pchela" and "mukha", respectively), as well as a television camera and scientific instruments. Korabl-Sputnik 3 was launched at 07:30:04 UTC on 1 December 1960, atop a Vostok-L carrier rocket flying from Site 1/5 at the Baikonur Cosmodrome. It was successfully placed into low Earth orbit. The flight lasted one day, after which the spacecraft was deorbited ahead of its planned recovery. The deorbit burn began at 07:15 UTC on 2 December, however the engine did not cut off as planned at the end of the burn, and instead the spacecraft's fuel burned to depletion. This resulted in it reentering the atmosphere on a trajectory which might have permitted foreign powers to inspect the capsule. To prevent this, an explosive charge was detonated during reentry. Both Pchyolka and Mushka were killed in the resulting disintegration. They were the last dogs to die in a Soviet space mission, after Laika, who was never intended to survive her Sputnik 2 flight, and Chaika and Lisichka, perishing after the rocket carrying their "Korabl Sputnik" spacecraft disintegrated 20 seconds into the flight. Three weeks later, a follow-up launch to Korabl-Sputnik 3 also failed. On 22 December, the dogs Damka and Krasavka lifted off from LC-1 using a booster with an enhanced Blok E stage which produced more thrust than the previous model. This variant (the 8K72K) would be used for manned Vostok launches. The strap-ons and core stage of the booster performed normally, but the untested new Blok E failed a few seconds after ignition when the gas generator malfunctioned. Since the engine could not produce sufficient thrust to achieve orbital velocity, the mission had to be aborted. The Vostok was ejected with the Blok E still firing and the dogs subjected to a rough ballistic reentry in freezing winter weather. Recovery crews frantically searched for the descent module before its automatic self-destruct mechanism activated, and after some hours, succeeded in disarming the mechanism and retrieving the dogs, which were returned to Baikonur Cosmodrome alive. References Korabl Sputnik 3 Spacecraft launched in 1960 1960 in the Soviet Union December 1960 events
2602761	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B0%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F	Спаське сільське поселення	Спаське сільське поселення Спаське сільське поселення — сільське поселення, Котельницький район, Кіровська область Спаське сільське поселення — сільське поселення, Тарногський район, Вологодська область Спаське сільське поселення — сільське поселення, Томський район, Томська область
22936	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D1%8F	Нервова анорексія	Нервова анорексія — психічний розлад харчової поведінки з критичним зниженням споживання їжі та маси тіла, часто небезпечним для життя, тяжкою втратою апетиту. У країнах Західної Європи хвороба вражає 0,9-4,3 % жінок та, а 0,2-0,3 % чоловіків. Епідеміологія Розлади харчування в значній мірі обумовлені культурою. Наприклад, у Північній Америці анорексія виникає серед іммігрантів і національних меншин рідше, ніж серед основної частини населення. Ці міжкультурні відмінності осіб досить помітні, коли підлітки з інших культур знайомляться із західними ідеалами ваги й зовнішнього вигляду. Через короткий час рівень розладів і порушень харчування у них значно зростає. Підлітки з національних меншин, сім'ї яких належать до верхнього середнього класу, піддаються особливому ризику через своє прагнення бути прийнятими в панівну білу культуру або в результаті того, що вони виявляються під впливом двох різних систем культурних цінностей. Історія Найраніший медичний опис нервової анорексії (1689) належить Річарду Мортону (1637-1698), лікареві XVII століття. Про свою першу пацієнтку Мортон пише так: «... і на вісімнадцятому році свого життя, в липні місяці, вона впала в повну пригніченість від безлічі турбот і пристрастей в своєму розумі, але без будь-яких симптомів гіпохромії, наступного за цим ... її апетит почав знижуватися, і її травлення стало поганим, її плоть стала млявою і пухкою, і вона виглядає блідою...». Дівчина проконсультувалася з Мортоном вже після того, як була хвора протягом двох років, і тільки тому, що часто непритомніла. Мортон описував її як «скелет, тільки покритий шкірою» (англ. Skeleton only clad in skin). Нервова анорексія привернула до себе увагу медиків і в 1873 році, коли два лікарі вперше описали цей розлад. Сер Вільям Галл (Gull), англійський лікар, дав розладу назву і вперше описав його як специфічне захворювання; приблизно в цей же час у Парижі психіатр Шарль Ласег (Lasegue) описав анорексію з соціальної та психологічної точок зору. Обидва дослідники помітили, що хвороба сильніше поширена в найбільш заможних соціальних класах, що змусило Ласега припустити зв'язок між відсутністю батьківської любові (що вважався відносно поширеним явищем серед заможних сімей) і стурбованістю їжею. Конфлікт між батьками і дітьми міг підштовхнути деяких дівчаток-підлітків до відмови від їжі як способу вираження своїх відкинутих почуттів. Відповідно, на рубежі століть приписуваними лікуванням анорексії була «парентектомія», відбирання дитини з сімейної обстановки, що поєднувалося з насильницьким годуванням за допомогою будь-яких необхідних засобів. Ідеальні параметри тіла змінюються з часом і культурними уподобаннями. Фігури на полотнах Рубенса вважалися привабливими і бажаними до початку XIX ст., але потім уявлення про ідеальну фігуру змінились під впливом серйозних культурних змін. У вікторіанський період утримання від їжі відповідало превалюючим соціальним поглядам. Добрий апетит розглядався як нестримний прояв чуттєвості і відсутність самоконтролю; вважалося, що жінки повинні проявляти пасивну байдужість щодо сексу та їжі. Тим самим, утримання жінок від їжі стало морально, духовно і соціально бажаним, головним чином як прагнення швидше до духовної, ніж до фізичної краси. Нервова анорексія, згідно з визначеннями лікарів на рубежі ХХ ст., була симптомом неадекватного вибору в коханні, позбавлення соціальних можливостей і проявом конфліктів з батьками. Стрункість була символом асексуальності та аристократичності, що давало мати значну соціальну дистанцію від трудових класів. Починаючи з 1930-х років, сьогоднішні гендерно-стереотипні установки і уявлення про ідеальну жіночу фігуру і зовнішность були сформовані рекламодавцями, кінозірками, модельєрами одягу і аналогічними впливами, і привели до того, що стрункість стала об'єктом культурних переваг. Значимість харчування для жіночої ідентичності, роль сім'ї та соціального класу в формуванні уявлень про ідеальну фігуру і харчові переваги, а також використання регулювання ваги як замінника саморегулювання і контролю в юності і сьогодні залишаються основними причинами розладів харчування. За останню четверть століття значущими і потенційно небезпечними ускладнюючими факторами були визнані не скільки додаткові аспекти розладів харчування, таких як постійне утримання від їжі, акцент на надмірну активність і булімічні симптоми і очищення кішківника. Причини Хвороба часто виникає на нервовому ґрунті (вона ж — невротична анорексія), особливо у підлітків, молодих дівчат, рідше чоловіків. Нервову анорексію часто супроводжує підвищене почуття голоду, булімія. Це розлади харчування, які можуть мати доволі подібні вияви і різне походження. В основі психіатричного генезу нервової анорексії нерідко лежить спотворене уявлення про власне тіло та змінене ставлення до процесу харчування. Хвороба найчастіше трапляється в жінок, рідше в чоловіків і виявляється «добровільним» схудненням. Здебільшого все починається в підлітковому віці, особливо в періоді статевого дозрівання. Дитина починає худнути, апетит зникає, навіть виникає відраза до їжі, починаються розлади менструального циклу. Асе супроводжується підвищеною, збудженою фізичною активністю. Людині здається, що її вага надмірна, і вона починає багато часу присвячувати дієтам. Часто виникають вкрай патологічні типи поведінки, наприклад, провокування блювання, приховування їжі, надмірні виснажливі фізичні вправи, зловживання проносними, сечогінними препаратами та засобами, що пригнічують апетит. Фактори ризику Генетичні та конституційні. Як правило, розлади харчування мають сімейний характер. Дослідження останнього десятиліття встановили, що у родичів хворих з анорексією або булімією, особливо у родичів-жінок, розлад харчування виникає в 4-5 разів частіше, ніж серед населення в цілому. Близнюкові дослідження, в яких легше контролювати генетичні фактори, показали, що успадковання анорексії складає 58%, а це свідчить, що етіологічну роль відіграють і загальні генетичні, і загальні середові фактори ризику. Деяким людям може бути властива біологічна вразливість, яка взаємодіє з соціальними і психологічними факторами, збільшуючи ймовірність розвитку у них розладів харчування. Наприклад, успадковані риси особистості, такі як емоцойна нестійкість і слабкий самоконтроль, створюють передумови того, що людина відповість на стрес емоційною реакцією, що в свою чергу може призводити до імпульсивного прийому їжі в спробі позбутися почуттів, пов'язаних зі стресом. Нейробіологічні фактори. Оскільки серотонін регулює відчуття голоду і апетит, він виявився в центрі уваги як можлива причина і анорексії, і булімії. Крім того, причина захворювання може критися в дисфункції інших нейромедіаторах, таких як дофамін, норадреналін. Дослідження наочно продемонстрували дисфункцію всіх зазначених вище медіаторів у хворих з розладами харчової поведінки. Харчові дефіцити – дефіцит цинку грає роль в анорексії, але не є причиною хвороби. Є докази, що це може бути фактор, який поглиблює патологію анорексії. У 1994 році рандомізоване дослідження з плацебо показало, що цинк (14 мг в день) подвоїв швидкість збільшення маси тіла в порівнянні з хворими, які приймали плацебо. Соціокультурні фактори Особливості сучасної західної культури практично зумовлюють появу розладів харчування. Особиста свобода, акцент на негайне задоволення бажань, доступність їжі в будь-який час дня і ночі та культурний ідеал дієти і фізичних вправ з метою схуднення стають вагомими факторами впливу. Вони сприяють тому, що прагнення до худоби і акцент на форму тіла і зовнішність стають ключем до успіху. Дієта і «швидкі і прості» програми схуднення є ще одним культурним феноменом. 80% дівчаток-підлітків дотримуються дієти з метою контролю своєї ваги. Стурбованість фізичною привабливістю виявлена також серед дітей, яким всього 7-8 років. До того ж частіше хочуть схуднути жінки з груп з високим соціально-економічним статусом, ніж з груп з низьким рівнем життя. Школи та коледжі, інтернати, де соціальний вплив підвищує уразливість підлітків, є середовищем, що ілюструє зв'язок між соціально-економічним статусом і розладами харчування. Дані підтверджують погляд, що на відносини, від яких залежить ідентичність і самооцінка молодих жінок, надмірно впливають на зовнішню привабливість і уявлення про фігуру, і це знову вказує на соціальний тиск як на вагомий фактор, що обумовлює розлади харчування. Вивчення міжкультурних трендів в установках щодо огрядності і худоби і те, як вони впливають на паттерни дієти серед молодих жінок зі США і Гани, показало, що жінки з Гани, порівняно з американками, вважали ідеальними для обох статей значніші параметри тіла. Американки надавали більшого значення показникам стриманності в їжі та порушенню харчової поведінки і вважали, що зайва вага перешкоджає соціальному визнанню. Сімейні фактори Вчені і клініцісти, розглядаючи причини харчових розладів, надають великого значення ролі сім'ї та батьківської психопатології зокрема. Конфлікти в сім'ї можуть мати причинну роль у розвитку розладів харчування в деяких дітей. Зважаючи на важливість участі сім'ї у формуванні цінностей підлітка, зрозуміло, що сімейні процеси можуть сприяти заклопотаності вагою і контролем за дієтою. Наприклад, мати, незадоволена вагою своєї дочки або що сама сідає на дієту і закликає доньку робити те ж, може ненавмисно стати співучасницею у розвитку розладів харчування. Також батьки, які виявляють байдужість чи надто вимогливі або критично налаштовані і ті, що мають алкогольну або наркотичну залежність, можуть закласти основу для виникнення харчових розладів у дітей. Молоді люди, які одужують після розладів харчування, можуть також мати справу із суворим контролем і критикою з боку інших членів сім'ї, що може негативно позначатися на одужанні. Класифікація Сучасна психіатрична класифікація розрізняє два типи нервової анорексії: перший тип — «рестриктивний» — відзначається обмеженням споживання їжі без застосування проносних чи провокування блювання; другий тип — «проносний», при якому з'являються згадані вище вчинки. Страх поповніти не зменшується. Особа постійно бачить себе надто опасистою, навіть тоді, коли починає нагадувати собою кістяк. Серцебиття стає рідким, тиск крові знижується, втрачається статевий потяг, починається облисіння. Такий стан треба диференціювати з органічним захворюванням — синдромом Симондса (пухлина в гіпофізі), при якому, як звичайно, спочатку виникає схуднення, без втрати апетиту, який іноді може навіть не порушуватись. Етапи розвитку нервової анорексії Часто все розпочинається з бажання схуднути. Для дітей підліткового віку дуже важливою є зовнішність. І найменші відхилення від соціальної норми стають для них катастрофою. Легка дієта, дотримання якої з першого разу може завершитися невдачею. Відтак дитина замикається в собі, їй здається, що батьки не розуміють її, друзі глузують, а людина, що їй подобається, не звертає на неї уваги. Під час другої спроби схуднути підліток психологічно готує себе до того, що доведеться боротися з неабияким фізичним бажанням з'їсти щось — і тоді харчі стають ворогом. Якщо не вдається побороти бажання з'їсти бодай найменшу канапку, з'являється інший план. Він полягає в тому, що дівчинка/хлопець починає виснажувати організм надмірними фізичними навантаженнями, а також активно спричиняти блювання після їжі. Зазвичай батьки неправильно поводяться, помітивши, що з їхньою дитиною щось коїться. Замість того щоб вислухати проблеми та «душевні болі» свого чада, вони влаштовують скандали з різними докорами. Таким чином хворий вбачає в батьках перших ворогів на своєму шляху. Дитина відразу ж перестає довіряти рідним, і чимраз більше на неї тиснути, то більше вона віддалятиметься. Жодні переконування чи вмовляння почати їсти не дадуть результатів. Понад те, якщо хворому постійно говорити про їжу, це лише може погіршити ситуацію і ще більше віддалити від рідних, котрі хочуть допомогти, проте не знають як. Згодом у хворого на нервову анорексію порушується обмін речовин, відбуваються гормональні зміни, дуже випадає волосся, в дівчат припиняється менструальний цикл. Попри те, що відмова від їжі стає небезпечною для життя, дитина не змінює своєї поведінки та відмовляється визнати себе хворою. Якщо батьки помітили якісь вияви нервової анорексії, то потрібно звертатися за допомогою до лікарів. До тих, які знаються на цій проблемі, або хоча б стикалися. Також потрібно звертатися до психологів, які, можливо, змінять погляди хворого на свої пропорції та масу тіла. Див. також Анорексія Булімія Харчові розлади Примітки Посилання Анорексія Недостатність харчування Неврологічні розлади Розлади харчової поведінки Схуднення Захворювання жінок
1292758	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D1%88%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%9E%D1%80%D0%B6%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Вишнева сільська рада (Оржицький район)	Вишнева сільська рада (Оржицький район) Вишнева сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця у Оржицькому районі Полтавської області з центром у c. Вишневе. Населення — 2573 особи. Населені пункти Сільраді були підпорядковані населені пункти: c. Вишневе с. Іванівка с. Несено-Іржавець с. Нове с. Тимки с. Хоружівка Посилання Куйбишевська сільська рада на сайті Верховної Ради України Адміністративний устрій Оржицького району
2997752	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%B0%20%D0%A1%D0%BE%D1%87	Мала Соч	Мала Соч — річка в Республіці Комі, Росія, ліва притока річки Нижня Соч, лівої притоки річки Когель, правої притоки річки Ілич, правої притоки річки Печора. Протікає територією Троїцько-Печорського району та Вуктильського міського округу. Річка протікає на південний захід, захід, північний захід, північ, північний захід, захід, південний захід та північний захід. Останній 1 км течії проходить територією Вуктильського міського округу. Джерела Посилання Державний водний реєстр Росії Річки Троїцько-Печорського району Річки Вуктильського міського округу Річки басейну Когеля
4799013	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BB%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%89%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%9A%D0%B8%D1%88%D0%B8%D0%BD%D1%96%D0%B2%29	Благовіщенська церква (Кишинів)	Благовіщенська церква (Кишинів) Благовіщенська церква — храм Кишинівської єпархії Російської православної церкви. Одна з найстаріших будівель у Кишиневі. Історія Церква була збудована капітаном Гавриїлом Теринте у 1807—1810 роках на місці старої, зруйнованої під час російсько-турецьких воєн. У 1824 році двір церкви був обнесений кам'яною огорожею. У 1910, 1913 та 1942 роках проводилися капітальні ремонтні роботи. 1952 року церква була закрита і в її будівлі розташувався склад музейних експонатів. З 1970-х тут розташовувалися майстерні міністерства культури МРСР. У 1980-х будівля була відреставрована. 1990 року повернуто віруючим. Архітектура Архітектура храму є типовою для молдавських церков кінця XVIII століття. Церква ділиться на три умовні частини: вівтар, наос та пронаос, з надбудованою двоярусною дзвіницею. Декор будівлі виконаний у класичному стилі. Примітки Церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці Церкви Кишинева Сторінки з неперевіреними перекладами
5187888	https://uk.wikipedia.org/wiki/Trachylepis%20wingati	Trachylepis wingati	Trachylepis wingati (сцинк Вінгейта) — вид сцинкоподібних ящірок родини сцинкових (Scincidae). Мешкає в Північно-Східній Африці. Вид названий на честь британського військового і колоніального адміністратора Реджинальда Вінгейта. Поширення і екологія Сцинки Вінгейта мешкають на сході Південного Судану та в Ефіопії. Вони живуть у вологих саванах та на високогірних луках, на висоті від 400 до 2100 м над рівнем моря. Примітки Сцинкові Тварини, описані 1908 Плазуни Південного Судану Плазуни Ефіопії
30515	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D0%BD%20%D0%A7%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80	Джон Чівер	Джон Чівер; 27 травня 1912 — 18 червня 1982) — американський письменник. Іноді його називають «Чехов околиць». Джон Чівер — автор багатьох романів. Найвідоміші з них «Вопшотська хроніка» (1957), «Скандал у Вопшоті» (1963), «Буллет-Парк» (1969). Знаний і як майстер новели. За збірку оповідань «Розповіді Джона Чівера», що вийшла в 1978 р., був удостоєний Пулітцерівської премії та премії Національного кола книжкових критиків. 29 квітня 1982 року, за шість тижнів до смерті, Чівер був нагороджений Національною медаллю за літературу від Американської академії мистецтв та літератури. Твори Оповідання та збірки Як живуть деякі люди (збірка), 1943 Люди, місця та речі, які не з'являться у моєму наступному романі (збірка), 1961 Возз'єднання, 1962 Плавець, 1964 Світ яблук (збірка), 1973 Історії Джона Чівера (збірка), 1978 Романи Вопшотська хроніка, 1957 Скандал у Вопшоті 1963, Буллет-Парк, 1969 Фальконер, 1977 Примітки Письменники США Лауреати Пулітцерівської премії за художню книгу Персоналії за алфавітом Автори відомих щоденників Члени Американської академії мистецтв і літератури Члени Американської академії мистецтв і наук Померли від раку нирки Науковці Бостонського університету
69315401	https://en.wikipedia.org/wiki/Hungarian%20birch%20mouse	Hungarian birch mouse	Hungarian birch mouse The Hungarian birch mouse (Sicista trizona) is a species of birch mouse in the family Sminthidae. It was once found throughout Central Europe and Romania, but is now only known from two isolated populations in Hungary and Transylvania in Romania, each of which belong to their own subspecies. Taxonomy It was long thought to be a subspecies of the southern birch mouse (S. subtilis), but a 2016 study found sufficient genetic and anatomical divergence for it to be considered its own species. The same study found the Romanian population of the species to have enough genetic divergence from the Hungarian population to be described as its own subspecies, the Transylvanian birch mouse (S. t. transylvanica). Distribution The Hungarian birch mouse was formerly found throughout the Pannonian Basin, including most of Hungary, Austria, Slovakia, and Serbia. It is now thought to be extirpated from Austria and is likely also extirpated from Slovakia and Serbia. Based on records, it was likely abundant in Hungary prior to 1950, but it is now restricted to the Borsodi Mezőség Protected Landscape Area. The Transylvanian birch mouse was likely found throughout the Transylvanian Plateau in the past, but its range has likely shrunk due to agriculture. It is known only from several locations in Cluj County. Its full range has not yet been fully established. Habitat and ecology This species depends on undisturbed grassland habitat or grassland grazed by livestock, which has become rare due to mechanized agriculture. The Hungarian subspecies is most abundant in remnant patches of tall vegetation such as thistle in pastures that are otherwise grazed by livestock. It is also known from saline fescue meadows, wormwood-fescue steppes, and abandoned agricultural fields at lower densities. The Transylvanian subspecies is known from slopes that are highly encroached upon by shrubs, also in areas otherwise used for livestock grazing. Conservation S. trizona is one of the rarest and least known small mammal species in Europe. The Hungarian subspecies has been extirpated from most of its range due to mechanized agriculture allowing for larger areas to be mowed at once, which reduces the diversity of plant species and makes the habitat unsuitable for the birch mice. Although some areas have been set aside for the protection of the species, this protected area is relatively small and the surrounding area is still mechanically cut or overgrazed. The Transylvanian birch mouse is also threatened by intensive agriculture as well as overgrazing by sheep. Both populations that were later classified into this species were feared to be extinct throughout much of the 20th century until being rediscovered the 21st century; the Hungarian subspecies was not seen for over 70 years until being rediscovered in 2006, while the Transylvanian subspecies was only rediscovered in 2014. These threats and rarity have led to the species being classified as Endangered on the IUCN Red List. References Sicista Fauna of Hungary Fauna of Romania Endangered biota of Europe Mammals described in 1865 Taxa named by Imre Frivaldszky
18936840	https://en.wikipedia.org/wiki/Himalayan%20serow	Himalayan serow	Himalayan serow The Himalayan serow (Capricornis sumatraensis thar), also known as the thar, is a subspecies of the mainland serow native to the Himalayas. It was previously considered its own species, as Capricornis thar. It is the official state animal of the Indian state of Mizoram. Taxonomy In 1831, Brian Houghton Hodgson first described a goat-like animal with short annulated horns occurring in montane regions between the Sutlej and Teesta Rivers under the name "Bubaline Antelope". As "Bubaline" was preoccupied, he gave it the scientific name Antelope thar a few months later. When William Ogilby described the genus Capricornis in 1838, he determined the Himalayan serow as type species of this genus. Description The Himalayan serow is mostly blackish, with flanks, hindquarters, and upper legs that are a rusty red; its lower legs are whitish. Distribution and habitat The Himalayan serow inhabits hilly forests above an elevation of , but descends to in winter. It prefers elevations of in the Himalayas. Conservation Capricornis sumatraensis is listed in CITES Appendix I. Notes References Himalayan serow Fauna of Eastern Himalaya Fauna of Sikkim Himalayan serow Taxa named by Brian Houghton Hodgson Symbols of Mizoram
1103853	https://uk.wikipedia.org/wiki/10613%20%D0%9A%D1%83%D1%81%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D0%B0%D1%85%D1%96%D0%BC%D0%B5	10613 Кусінадахіме	10613 Кусінадахіме (10613 Kushinadahime) — астероїд головного поясу, відкритий 4 вересня 1997 року. Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,510. Примітки Див. також Список астероїдів (10601-10700) Посилання Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net Астрономічні об'єкти, відкриті 1997 Головний пояс астероїдів
2343094	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D1%80%D1%80%D1%96%20%D0%90%D0%B7%D1%83%D0%BD%D1%96	Ларрі Азуні	Ларрі Азуні (23 березня 1994, Марсель) — туніський та французький футболіст, півзахисник клубу «Нім-Олімпік» та національної збірної Тунісу. Клубна кар'єра Ларрі почав займатися футболом у віці 6 років у клубі «Бюрель». У 2006 році він приєднався до молодіжної академії «Марселя». Дебют Ларрі на професійному рівні припав на останній матч групового етапу Ліги Європи проти кіпрського АЕЛа. У грі, що відбулася 6 грудня 2012 року, Азуні вийшов на заміну на 71 хвилині. 2 вересня 2013 року Ларрі був відданий в оренду з правом викупу строком на один рік в «Лор'ян», де грав здебільшого за дубль. Свій перший матч у Лізі 1 Азуні провів 4 жовтня 2013 року проти «Бастії». З'явившись на полі на 76 хвилині замість Жеремі Альядьера, Ларрі всього 8 хвилин потому був вилучений за грубу гру. Азуні також брав участь в іграх «Лор'яна» у Кубку Франції і Кубку французької ліги, проте з обох змагань його команда вилетіла, провівши по одній зустрічі. Влітку 2014 року Азуні в статусі вільного агента перейшов в «Нім-Олімпік» з Ліги 2, з яким підписав контракт на чотири роки. Відтоді встиг відіграти за команду з Німа 49 матчів в національному чемпіонаті. Виступи за збірні У 2010 році Азуні провів два матчі за збірну Тунісу серед юнаків до 16 років. 2012 року дебютував у складі юнацької збірної Франції, взяв участь у 17 іграх на юнацькому рівні. У 2013 році він взяв участь у юнацькому чемпіонаті Європи у Литві. На турнірі Ларрі зіграв у чотирьох матчах, в тому числі у фінальній зустрічі проти збірної Сербії, в якій французи поступилися 0:1. Протягом 2013 року залучався до складу молодіжної збірної Франції до 20 років, за яку зіграв у 2 офіційних матчах, забив 1 гол, після чого 2014 року провів один матч за молодіжну збірну Тунісу. 2016 року Азуні остаточно визначився із збірною і дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Тунісу в зустрічі проти Того (1:0). У складі збірної був учасником Кубка африканських націй 2017 року у Габоні. Наразі провів у формі головної команди країни 6 матчів. Примітки Посилання Статистика виступів на сайті national-football-teams.com Французькі футболісти Туніські футболісти Гравці молодіжної збірної Франції з футболу Гравці молодіжної збірної Тунісу з футболу Гравці збірної Тунісу з футболу Футболісти «Олімпіка» (Марсель) Футболісти «Лор'яна» Футболісти «Нім-Олімпіка»
4453118	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%85%D0%B0%D0%B9%20%D0%9A%D0%BE%D1%82%D0%B0%D1%97	Міхай Котаї	Міхай Котаї (12 серпня 1976, Ньїредьгаза) — угорський професійний боксер, призер чемпіонату Європи серед аматорів, чемпіон світу за версією IBO (2005 — 2006) у першій середній вазі. Аматорська кар'єра На чемпіонаті світу 1997 в категорії до 71 кг Міхай Котаї програв у другому бою Ерджументу Аслан (Туреччина). На чемпіонаті світу 1999 в категорії до 67 кг програв у другому бою Лучіану Буте (Румунія). На чемпіонаті Європи 2000 завоював бронзову медаль. В 1/8 фіналу переміг Олега Саїтова (Росія) — 4-1 В 1/4 фіналу переміг Хусейна Байрам (Франція) — 8-7 У півфіналі програв Валерію Бражнику (Україна) — 5-9 Професіональна кар'єра У жовтні 2000 року Міхай Котаї дебютував на професійному рингу. Впродовж 2000—2010 років в декількох країнах Європи провів 42 боя, в яких здобув 36 перемог. 21 червня 2003 року завоював вакантний титул чемпіона світу за версією WBF у першій середній вазі, який захистив шість разів. 4 червня 2005 року в бою проти Рауля Бахерано (Аргентина) Міхай Котаї завоював вакантний титул чемпіона світу за версією IBO у першій середній вазі. 2 грудня 2005 року в нетитульному бою Котаї вперше зазнав поразки від Стівена Конвея (Англія), а 3 березня 2006 року, програвши йому ж, втратив звання чемпіона. Посилання Результати змагань на amateur-boxing.strefa Уродженці Ньїредьгази Угорські боксери Чемпіони IBO Бронзові призери чемпіонатів Європи з боксу Боксери напівсередньої ваги Боксери першої середньої ваги
2180976	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BF%D1%96%D1%81%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%BC	Шпісгайм	Шпісгайм — громада в Німеччині, розташована в землі Рейнланд-Пфальц. Входить до складу району Альцай-Вормс. Складова частина об'єднання громад Веррштадт. Площа — 7,31 км2. Населення становить ос. (станом на ). Галерея Примітки Посилання Офіційний сайт Громади Рейнланд-Пфальцу‎
2207030	https://uk.wikipedia.org/wiki/Fegime	Fegime	Fegime, або (Європейська федерація незалежних електричних оптових торговців) — бізнес-альянс незалежних приватних підприємств, які займаються гуртовою торгівлею електричним обладнанням. Історія Станом на початок 2005 Fegime стверджувала членство 162 компаній в дев'яти країнах із загальним оборотом в € 1,8 млрд. Станом на середину 2016 Fegime стверджувала членство 230 компаній 18-ти національних організацій із загальним оборотом в € 4,7 млрд, що охоплювало 10 % європейського ринку. З 2009 членом Fegime є Fegime Україна. Примітки Посилання Офіційний сайт Об'єднання підприємств
7685376	https://en.wikipedia.org/wiki/Victoria%20metro%20station%2C%20Athens	Victoria metro station, Athens	Victoria metro station, Athens Victoria is on Athens Metro Line 1, between Omonia and Attiki. It is named after the British monarch Queen Victoria. The station is underground, beneath Victoria Square, and was recently renovated. It is the first underground station of the northern group of Line 1 stations. The central station, Omonia, is also underground. The architectural style of the station is Art Deco and the walls are covered with light blue tiles in contrast with the tiles of the Omonia station, which are dark yellow. Before and after the renovation, the station's name is shown in big white labels that were made in Germany by Emaillierwerk Gottfried Dichanz. The concept of the station is very similar to the stations in Berlin, the stairs in this concept go directly to the street. Victoria station is at 5 minutes walking distance from the National Archaeological Museum of Athens and from Athens University of Economics and Business. Citations External links Railway stations in Greece opened in the 1940s Railway stations opened in 1948 1948 establishments in Greece Art Deco railway stations Athens Metro stations Buildings and structures in Athens Transport in Athens
2490451	https://uk.wikipedia.org/wiki/TNFRSF1B	TNFRSF1B	TNFRSF1B – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 1-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 461 амінокислот, а молекулярна маса — 48 291. Кодований геном білок за функціями належить до рецепторів, фосфопротеїнів. Задіяний у таких біологічних процесах як апоптоз, поліморфізм. Локалізований у клітинній мембрані, мембрані. Також секретований назовні. Література Примітки Див. також Хромосома 1 Білкові рецептори
1365580	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%20%D0%93%D0%BE%D1%84%D1%84	Макс Гофф	Макс Гофф (12 вересня 1982) — німецький веслувальник, олімпійський медаліст. Виступи на Олімпіадах Зовнішні посилання німецькі веслувальники_на_байдарках_і_каное Німецькі олімпійські чемпіони Німецькі срібні олімпійські медалісти Німецькі бронзові олімпійські медалісти Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2016 Срібні призери літніх Олімпійських ігор 2020 Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 2012 Олімпійські чемпіони з веслування на байдарках і каное Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 2008 Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 2012 Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 2016 Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 2020
39877544	https://en.wikipedia.org/wiki/Shizhuyuan%20mine	Shizhuyuan mine	Shizhuyuan mine The Shizhuyuan mine is a large mine located in the south-eastern China in Hunan. Shizhuyuan represents one of the largest fluorite reserves in China having estimated reserves of 45.9 million tonnes of ore grading 21.7% fluorite. References Fluorite mines in China
16675572	https://en.wikipedia.org/wiki/Genzebe%20Dibaba	Genzebe Dibaba	Genzebe Dibaba Keneni (Oromo: Ganzabee Dibaabaa Qananii; Amharic: ገንዘቤ ዲባባ ቀነኒ; born 8 February 1991) is an Ethiopian middle- and long-distance runner. A 1,500 metres 2016 Rio Olympics silver medalist, she won a gold medal in this event and a bronze in the 5,000 metres at the 2015 World Championships. Genzebe is the current world record holder for the indoor events of the one mile, 3,000m and 5,000m. Having competed at all World Athletics Championships between 2009 and 2017, Genzebe placed in the finals of all events in which she took part. She is a five-time World Indoor champion, winning the 1,500m in 2012, the 3,000m in 2014 and 2016, and securing the 1,500m/3,000m double in 2018. She was highly successful as a junior athlete. In 2008, at age 17, she won her first World Cross Country Championships under-20 title and took a silver medal in the 5,000m at the World U20 Championships. The next year, Genzebe added her second Cross Country U20 title, and in 2010, the World U20 Championships 5,000m gold. She won the 2015 Diamond League title. She was named Laureus Sportswoman of the Year for 2014, and IAAF World Female Athlete of the Year in 2015. Genzebe comes from a sporting family of several Olympic medalists, which includes her sisters Tirunesh and Ejegayehu, and her aunt Derartu Tulu. Background Genzebe Dibaba is a member of the Oromo ethnic group from the high altitude Arsi Zone of the Oromia Region and comes from an athletic family. Her older sister Tirunesh is a celebrated athlete who won many major medals. Another older sister, Ejegayehu, won the silver medal in the 10,000 metres at the 2004 Summer Olympics, and her brother Dejene is also an athlete. Her aunt is Derartu Tulu, the 1992 and 2000 Olympic champion in 10,000 m. Career Genzebe won the junior women's title at both the 2008 and 2009 IAAF World Cross Country Championships and finished fifth in the same event in 2007. She became the second junior woman ever to win two junior cross country championships in a row. She also competed in IAAF Golden League meetings, including the Reebok Grand Prix and the Oslo Bislett Games. At the 2008 Bislett Games, Genzebe recorded a personal best time of 15:02.41 in the 5000 metres, during the same race where her sister Tirunesh set a new world record. She did the same a year later in the same race, improving her personal best by more than five seconds. 2009–2010 After winning the 5000 m at the Ethiopian Athletics Championships, she was included in the Ethiopian squad for the 2009 IAAF World Athletics Championships. In Berlin she replaced Tirunesh on Ethiopia's 5000 m team, who withdrew due to injury. Genzebe ran an excellent heat, finishing fourth and qualifying for the final where, in her first major senior championship race, she finished in eighth position. She also won the 5000 m gold at the 2009 African Junior Athletics Championships. She began her 2009–10 cross country campaign with a win at the Cross de Atapuerca. She also competed indoors, improving her 1500 m best to 4:04.80 at the Indoor Flanders meeting. Despite her wins on the senior circuit, she failed to complete a hat-trick of junior race titles at the 2010 IAAF World Cross Country Championships. She performed far below expectations, ending up in eleventh and barely making it into the silver medal winning Ethiopian team. Her fortunes improved at the 2010 World Junior Championships in Athletics as she defeated the junior cross country winner Mercy Cherono to take the 5000 m gold in a championship record time. In November, she took a second consecutive victory at the Cross de Atapuerca, taking a prominent scalp in Emily Chebet (the reigning senior champion). 2011–2012 She was the runner-up at the Great Edinburgh Cross Country in January 2011 behind Linet Masai. She placed ninth at the 2011 IAAF World Cross Country Championships two months later. Genzebe improved her 5000 m best to 14:37.56 minutes at the Bislett Games and went on to place eighth in the event at the 2011 World Championships in Athletics. After this point she began to move away from the 5000 m and focus on the 1500 metres instead – a move which paid significant dividends for her career. She began 2012 with the fifth fastest ever indoor 1500 m, winning the Weltklasse in Karlsruhe in 4:00.13 minutes. A win at the Aviva Indoor Grand Prix preceded her first world title at the 2012 IAAF World Indoor Championships. Turning to the outdoor track, Genzebe ran an Ethiopian record time of 3:57.77 minutes at the Shanghai Golden Grand Prix. She was third at the Golden Gala and runner-up at the Bislett Games. She was selected for the 2012 London Olympics, but a hamstring injury in the final lap of her heat saw her eliminated from the competition. 2013–2014 Genzebe opened 2013 on grass, winning the 3 km competition at the Great Edinburgh Cross Country, then took two indoor wins in Karlsruhe and Birmingham. On 1 February 2014, in Karlsruhe, Germany, Genzebe ran 3:55.17 in the 1500 m indoor event, beating the previous indoor world record by over 3 seconds. This mark was the fastest 1500 m in the world, indoor or outdoor, since 1997. Five days later, she improved the world indoor record in the 3000 metres to 8:16.60 at the XL Galan meet in Stockholm, Sweden. In that one race, Genzebe improved her own personal record by over thirty seconds, the world record by almost seven, and even though it was set on a shorter track indoors, her time was the number four time at the distance ever. Only on one occasion has the time been bettered, that was the 1993 Chinese National Games, when three athletes Wang Junxia, Qu Yunxia and Zhang Linli set the event on its ear, running times that had previously not been approached in two decades. In the month of February and in just 15 days Genzebe broke her third world record at indoor two-mile race at the Birmingham Indoor Grand Prix; nine minutes and 0.48 seconds was her new record that shattered Meseret Defar previous best by six seconds. With these records, Genzebe is one of only three athletes in history to break three world records in three different events within 15 days, joining Jesse Owens, who set three world records and tied another within 1 hour, and Usain Bolt. She stands alone as the only one to do this feat in three different cities and meets, and in all individual events under FAT. In summer IAAF Diamond League competition, Genzebe won the 1500 m at Monaco. 2015 During 2015 Genzebe changed shoe sponsor. In February in XL-Galan, Stockholm, she ran for Adidas, and in March in Carlsbad (CA, USA), she had her first official competition in Nike dress in the 5k-race, where she missed the world record by a small margin. The change of sponsor was associated with the change of manager – from Dutch Jos Hermens (Global Sports Communication) to Swedish Ulf Saletti. The manager change happened a few months before the sponsor change. Saletti was a meeting director at Stockholm XL-Galan where she on 19 February 2015 repeated the achievement from the year before by setting a world record, now at the 5000 metres with 14:18.86. Genzebe won the women's 5000 m at the 2015 Prefontaine Classic in Eugene, Oregon, in a then-personal best time of 14:19.76. She then went on to win the 5000 m at the Diamond League Meet Areva in Paris on July 4 in a new personal best time of 14:15:41. This was her fifth 5000 metres run under 14:30. Only four days later, in Barcelona, she set a new African record for the 1500 m of 3:54.11 (video), virtually single-handedly running the fastest 1500 m in the world in 18 years and the ninth fastest of all time. Six of the eight fastest times ahead of her occurred in two races at the 1993 Chinese National Games, where much of the running community believes the communist government was sponsoring a doping scheme in the days before serious drug testing was required. On 17 July 2015 in Monaco, Genzebe broke the 1500 m world record, which had previously been considered near-unbreakable, in a time of 3:50:07. At the World Championships in Beijing, she took the 1500 m title and claimed the bronze medal in the 5000 m event. She was named the IAAF women's World Athlete of the Year for 2015. 2016 In February 2016, Genzebe competed in Stockholm's Globen Galan meeting. She ran the indoor mile in 4 minutes and 13.31 seconds, breaking Doina Melinte's 26-year-old world record of 4:17.14, which had been set in 1990. In April, she pulled out of the Dubai Athletics President's Cup 10,000 m Olympic qualifier race due to an injury in her left foot. In a track meet in Barcelona on 30 June, she failed to finish a 5000 m race due to an injury. She was removed from the track in a wheelchair. At the 2016 Rio Olympics, Dibaba ran the women's 1500 m. She won her heat (one out of 3) in 4:10.61. In the semifinals (one out of 2) she was the fastest runner with 4.03.06. The final was won by Faith Kipyegon in a time of 4:08.92. Genzebe took the silver medal in a time of 4:10.27 and Jenny Simpson placed third with 4:10.53. 2017 Genzebe broke the 2000 m indoor world record and also the absolute world record, because it lowered the outdoor mark as well, on 7 February 2017 in Sabadell (Spain). She ran the distance in 5:23.75, an improvement on the former indoor best by Gabriela Szabo from 1998 by 6 seconds. The outdoor world record was set by Sonia O'Sullivan with 5:25.36. An illness prevented her from running in her usual form at the 2017 World Athletics Championships, where she finished 12th in the 1500 metres. and later pulled off from the 5000 m event. Since September she was coached by Hussein Shibo and Tolera Dinka. 2018 At the 2018 IAAF World Indoor Championships in Birmingham, she won the 1500 m and the 3000 m. 2019 Genzebe won the Golden Gala 1500 m in Rome on 6 June in a time of 3:56.28. She went to Rabat on 16 June and took victory over the distance in 3:55.47. In the 1500 m Diamond League Final on 29 August in Zürich, Genzebe finished fourth in 4:00.86. The final was won by Sifan Hassan in 3:57.08, Konstanze Klosterhalfen was the runner up with 3:59.02 and Gabriela DeBues-Stafford placed third in 3:59.59. 2020–2022 In her first race of any kind since August 2019, Genzebe won the delayed Valencia Half Marathon in December 2020 with a time of 65:18. It was the fastest half marathon debut by a woman in history at the time. On 16 October 2022, she debuted in the marathon at the Amsterdam Marathon, placing second behind Almaz Ayana with a time of 2:18:05, a performance which ranked her in the world all-time top 20. Achievements All information taken from World Athletics profile. Personal bests International competitions Circuit wins and titles Diamond League Overall winner 5000 m: 2015 2012 (1) 1500 m: Shanghai Diamond League 2013 (1) 5000 m: Shanghai 2014 (2) 5000 m: Rome Golden Gala, Monaco Herculis 2015 [4]: (3) 5000 m: Eugene Prefontaine Classic, Oslo Bislett Games, Meeting de Paris; (1) 1500 m: Monaco 2016 (1) 3000 m: Lausanne Athletissima 2017 [2]: (1) 5000 m: Eugene; (1) One mile: Lausanne 2018 (1) 5000 m: Eugene 2019 (2) 1500 m: Rome, Rabat Meeting References External links Genzebe Dibaba \| At Home with the Ethiopian Athletics Star Trans World Sport profile 1991 births Living people Sportspeople from Oromia Region Ethiopian female long-distance runners Ethiopian female middle-distance runners Olympic female long-distance runners Olympic athletes for Ethiopia Olympic silver medalists in athletics (track and field) Olympic silver medalists for Ethiopia Athletes (track and field) at the 2012 Summer Olympics Athletes (track and field) at the 2016 Summer Olympics Medalists at the 2016 Summer Olympics World Athletics Championships athletes for Ethiopia World Athletics Championships medalists World Athletics Championships winners World Athletics Indoor Championships winners IAAF Continental Cup winners Diamond League winners World Athletics record holders World Athletics indoor record holders Laureus World Sports Awards winners Track & Field News Athlete of the Year winners
14427914	https://en.wikipedia.org/wiki/Mol	Mol	Mol or MOL may refer to: Arts and entertainment D mol, a Montenegrin vocal group Mol (TV series), a 2015 Pakistani television drama series M.O.L. (video), a 2002 video album by American rock band Disturbed Businesses and organizations MOL (company), a Hungarian oil and gas company MOL Trucks, a Belgian truck manufacturer Mitsui O.S.K. Lines, a Japanese international shipper Language Mol language, also Amol, Alatil, or Aru, a Torricelli language of Papua New Guinea mol, ISO 639-3 and ISO 639-2 code for Moldovan language People Mol (surname), Dutch surname (including people named "de Mol", "Mols" and "van Mol") Michael O'Leary (businessman), CEO of Ryanair Places Mol, Belgium, a municipality in Belgium Mol (Ada), a town in Serbia City Municipality of Ljubljana (Slovene: ) Molde Airport, Årø in Norway (IATA code MOL) Moldova, UNDP country code Science and technology Computing , the file extension of the MDL Molfile chemical file format Mac-on-Linux, a virtualization software MOL-360, a systems programming language Method of lines, a mathematical method Other uses in science and technology mol, symbol for the SI base mole (unit) Manned Orbiting Laboratory, a project of the United States Air Force's crewed spaceflight program Method of levels, a method in psychotherapy Method of lines, a technique for solving partial differential equations Other uses Metropolitan Open Land, a category of protected land in London, UK Member of the Order of Liberty MOL, vehicle registration code for Märkisch-Oderland, Germany See also Mohl, a surname Mole (disambiguation) Moll (disambiguation) Van Mol, a surname MØL, a Danish band molar mass (the mass of a mole)
63077106	https://en.wikipedia.org/wiki/NGC%20999	NGC 999	NGC 999 is an intermediate spiral galaxy located in the constellation Andromeda about 195 million light-years from the Milky Way. It was discovered by the French astronomer Edouard Stephan in 1871. See also List of NGC objects (1–1000) NGC 1001 NGC 996 References 0999 Intermediate spiral galaxies Andromeda (constellation) 010026
46316925	https://en.wikipedia.org/wiki/Serhiy%20Petko	Serhiy Petko	Serhiy Petko Serhiy Yuriyovych Petko (born 23 January 1994) is a Ukrainian professional footballer who plays as a defensive midfielder for Mynai. Petko is a product of the UFK Kharkiv youth system. Made his debut for FC Chornomorets in the game against FC Dynamo Kyiv on 4 April 2015 in the Ukrainian Premier League. On 27 June 2022, he decided not to extend his contract with Veres Rivne. References External links 1994 births Living people Footballers from Kharkiv Kharkiv State College of Physical Culture 1 alumni Ukrainian men's footballers Ukraine men's under-21 international footballers Men's association football midfielders FC Chornomorets Odesa players NK Veres Rivne players FC Zhemchuzhyna Odesa players FC Volyn Lutsk players FC Mynai players Ukrainian Premier League players Ukrainian First League players Ukrainian Second League players
2671463	https://en.wikipedia.org/wiki/Epithelantha	Epithelantha	Epithelantha (button cactus) is a genus of cactus that is native to north-eastern Mexico, and the south-western United States from western Texas to Arizona. There are eight species recognised in the genus Epithelantha. The name Epithelantha refers to the flower position near the apex of the tubercles. Description Epithelantha are very small cacti with globe-shaped or cylindrical stems typically up to one inch in diameter, rarely reaching two inches long. Tiny whitish spines completely cover the surface of the stem. The flowers are also tiny, growing from the tip of the stem. Fruits are bright red. The fruit of all species is said to be edible. Species , Plants of the World Online accepted eight species: References Cactoideae genera Cactoideae
4271987	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%83%D0%BB%20%28%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%BB%29	Прогресул (Каракал)	Прогресул (Каракал) «Прогресул» (Каракал) — колишній румунський професійний футбольний клуб із Каракала, повіт Олт. В 2004 році клуб об'єднався з іншим клубом, «Крайова», утворивши ФК «Каракал». Історія назв Расарітул Каракал (1924—1946) ЧФР Каракал (1946—1958) Прогресул Каракал (1958—1968) ЧФР Каракал (1968—1969) ФК Каракал (1969—1971) Расарітул Каракал (1971—1974) Вагонул Каракал (1974—1976) Расарітул Каракал (1976—1979) Спортул Мунсітореш Каракал (1979—1988) ФКМ Каракал (1988—1991) ФК Каракал (1991—1993) Прогресул Каракал (1993—2004) Історія Клуб був заснований в 1924 році під назвою «Расарітул Каракал». Серед членів-засновників цієї спортивної асоціації були Мірча Ботой, Георге Думітреску, Тудор Войкулеску і Штефан Сандулеску, яких підтримали декілька людей з непоганими фінансовими можливостями, зокрема Ставараче Борческу і Йоніца Браташану. Першим великим змаганням, на якому стартує «Расарітул Каракал», був сезон 1926/27 Регіонального чемпіонату Олтенії, разом з «Ровіне Гривіцою», «Краю-Йованом», «Тінерімеа», «Генерала» (усі з Крайови) та клуб «Олтул Слатіни» із міста Слатіна, в якому він виступав протягом двох десятиліть. Клуб переходить під керівництво ділянки, яка побудувала залізницю Бухарест―Крайова, змінивши свою назву на ЧФР Каракал і беручи участь у першому сезоні Дивізії Б, 1946/47 після Другої світової війни, в якому фінішував на 14-му місці. У сезоні 1947/48 ЧФР Каракал фінішував на 9-му місці, але через реорганізацію Дивізії Б вилетів у Дивізію С. У лютому 1949 року було оголошено про закриття Дивізії С, а ЧФР Каракал, який знаходився на 10-му місці, був понижений до регіонального чемпіонату. Протягом двох десятиліть клуб виступав у регіональному чемпіонаті Олтенії та кілька разів міняв назву. У 1958 році клуб перейшов у власність місцевої влади, і протягом десяти років він називався «Прогресул Каракал» та «Ресарітул Каракал». Найкращий результат за цей період був отриманий у сезоні 1963/64 років у Кубку Румунії. Команда, яку очолював Александру Аползану, вийшла у 1/8 фіналу, але програла «Фарулу» (Констанца) з рахунком 2:3. У 1968 році клуб знову був перейменований на ЧФР Каракал, і після територіальної реорганізації країни та розпуску регіонального чемпіонату клуб грав у чемпіонаті повіту Олт. ЧФР Каракал залишиться в історії чемпіонату повіту Олт, як перший чемпіон. Команда на чолі з Іоном Парвулеску виграла чемпіонат повіту Олт 1968/69, але програла плей-оф за путівку в Дивізію С чемпіону повіту Димбовіца, «Петролулу» (Тирговіште), після серії із трьох матчів (2:2, 2:2 та 0:1 на нейтральному полі в Штефанешті). У 1969 році керівництво клубу було знову змінено, команда перейшла у власність консервного заводу міста й вкотре була перейменована. Цього разу в ФК Каракал, де ФК розшифровувалося, як Fabrica de Conserve. Наприкінці сезону 1969/70 команда знову виграла чемпіонат повіту і подолала в плей-оф проти «Металул» з невеличкого села Мія з рахунком 4:2 за сумою двох матчів, який того сезону став чемпіоном того ж повіту Димбовіца і нарешті повертається в Дивізію С. Сезон 1979/80 починається з перейменування клубу на «Спортул Мунсітореш Каракал», а закінчується третім місцем в турнірній таблиці. Сезон 1983/84 років розпочинається 28 серпня 1983 року. «Спортул Мунсітореш Каракал» перемагає команду «Дачія» (Пітешть) з рахунком 1:0 у першому раунді завдяки голу Маріна Боскорі. Осінняя частина сезону буде важкою для гравців з Каракала. Вони проб'ються у 1/8 фіналу Кубку Румунії другий раз поспіль, де програють клубу першого дивізіону «Корвінул» з рахунком 1:0. Команда з Каракала закінчує чемпіонат на 10 місці. Восени 1985 року «Спортул Мунсітореш Каракал» вп'яте проходить кваліфікацію у 1/8 фіналу Кубку Румунії. Чотири потрапляння поспіль у кубок країни для команд із третього дивізіону є рекордом. Влітку 1987 року Sportul Muncitoresc Каракалу вдалося виграти Дивізію С та перейти до Дивізії Б після чотирьох десятиліть виступів у чемпіонаті області, повіту і в третьому дивізіоні. Досягнення Ліга III Переможці (1): 1986–87 2 місце (1): 1970–71 Ліга IV — повіт Олт Переможці (6): 1968–69, 1969–70, 1977–78, 1997–98, 2000–01, 2001–02 Примітки Футбольні клуби, розформовані 2004 Футбольні клуби, засновані 1924 Футбольні клуби Румунії 2004 у румунському спорті Засновані в Румунії 1924
2470214	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D0%B5	Вонде	Вонде або Вунде — одне із 15 вождівств округу Бо Південної провінції Сьєрра-Леоне. Адміністративний центр — село Ґбояма. Населення округу становить 15305 осіб (2015; 10685 в 2008, 9893 в 2004). Адміністративний поділ У адміністративному відношенні вождівство складається з 4 секцій: Примітки Вождівства округу Бо
4916846	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%87%D0%B8%D1%82%D0%B8%20%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%8E	Бачити українською	Бачити українською. Слово в мовній картині світу – друга книжка із серії «Мова – твердая криця» української письменниці Ольги Дубчак, яка вийшла друком у 2021 році у видавництві «Віхола». Книжка також потрапила до списку номінантів Шевченківської премії у 2023 році в категорії «Публіцистика, журналістика». Історія написання Ольга Дубчак, пропрацювавши п'ятнадцять років у видавництві, яке спеціалізувалося на навчальній літературі, особливо на підручниках з української мови, помітила, що всі вони є досить нудними і нецікавими. Тому план написати щось веселе, дотепне і щоб це було просто смішно авторка «виношувала» вже давно, адже як вона каже: «Я знаю з практики і викладання студентам, і підготовки учнів до ЗНО, що коли приклади цікаві, дотепні і веселі – вони запам'ятовуються, а якщо я буду просто розказувати про правила української мови – то учень вийде від мене з абсолютно пустою головою». Саме завдяки такому життєвому досвіду Ольга Дубчак зрозуміла, що потрібно написати цікаві та дотепні книги про українську мову, так і з'явилася серія книжок «Мова – твердая криця». Тематика й проблематика У першій частині книжки «Бачити українською» Ольга Дубчак розповідає про лексику загалом: про слова, їхнє походження, лексичне значення та сфери їхнього вживання, про активну і пасивну лексику, також згадується про фразеологізми. Натомість у другій частині книги йдеться про будову слова, у третій – про повнозначні (самостійні) частини мови, у четвертій – про службові частини мови, і, нарешті, у п'ятій частині книжки йдеться про вигук. Авторка про книгу Кожен носій певної мови бачить світ по-своєму. Про це я писала у своїй книжці «Бачити українською». Нічого дивного, що, наприклад, в африканському племені немає означень зими, літа, весни – того, до чого звикли європейці. І в росіян так само може не бути певних слів на позначення певних явищ. За цим їх також можна дуже легко ідентифікувати як тих людей, які не належать до нашої мовної спільноти, а отже, є чужими.Українську мову справді цікаво вивчати, досліджувати, чути, слухати й читати. [...] Це живий і сповнений неймовірних секретів організм, це музика й математика водночас, це історія й сучасність, гумор і сльози. Проте головне в ній те, що вона — наша. Своя. Рідна. І чомусь мені здається, що своє та рідне завжди хочеться пізнавати глибше і глибше. Примітки Посилання Уривок з книги Ольги Дубчак «Бачити українською» Українська мова Українські книги Науково-популярні книги Книги 2021 Наукова література
2849745	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D0%B8%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Сливинський Андрій Іванович	Сливинський Андрій Іванович Андрій Іванович Сливінський (1908, Дубоссари — ?) — український інженер-будівельник і радянський діяч. Начальник Головного управління будівництва по Придніпровському економічному району («Головпридніпровбуду»). Депутат Верховної Ради УРСР 6-го скликання. Біографія Родом із міста Дубоссари (тепер Молдова). Освіта вища. Член ВКП(б). Був дійсним членом кол. Академії будівництва і архітектури УРСР (з 1956). Перебував на відповідальній роботі в галузі будівництва. Будував металургійні та хімічні заводи на Донбасі, Уралі та в Сибіру. У 1956—1957 роках — перший заступник міністра металургійної та хімічної промисловості УРСР. З кінця 1950-х років до 1964 року — начальник Головного управління будівництва по Придніпровському економічному району («Головпридніпровбуду»). Праці з ділянок організації і механізації будівництва. Нагороди орден Трудового Червоного Прапора (8.08.1964) ордени медалі Джерела газета «Зоря» (Дніпропетровськ) — лютий 1963 року. Персоналії за алфавітом Українські будівельники Українські інженери Члени КПРС Депутати Верховної Ради УРСР 6-го скликання Уродженці Тираспольського повіту
2846118	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%BE%D1%8F%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29	Трояново (Великопольське воєводство)	Трояново (Великопольське воєводство) Трояново — село в Польщі, у гміні Мурована Ґосліна Познанського повіту Великопольського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Познанського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Познанського повіту
2555009	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%81%D0%B5	Рогенсе	Рогенсе — село в Естонії, у волості Рідала повіту Ляенемаа. Населення На 31 грудня 2011 року в селі не було постійних мешканців. Історія З 1998 року село відновлено як окремий населений пункт. Примітки Джерела Посилання Офіційний сайт волості Рідала Волость Рідала Села Ляенемаа
1548676	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%B2%D1%8F%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%BE	Ревячино	Ревячино — село в складі Логойського району Мінської області, Білорусь. Село підпорядковане Гайнинській сільській раді і розташоване в північній частині області. Джерела «Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 1. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2010. — 736 с.: іл. ISBN 978-985-11-0302-3. «Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 2. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2011. — 464 с.: іл. ISBN 978-985-11-0554-6. «Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 3. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2012. — 624 с.: іл. ISBN 978-985-11-0636-9. Див. також Адміністративний поділ Білорусі Список міст Білорусі Селища міського типу Білорусі Райони Білорусі Посилання Інформація про Логойський район Каталог сіл Логойського району Села Мінської області Населені пункти Логойського району
1637194	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BB%D0%BF%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%86%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%BD	Феноксиметилпеніцилін	Феноксиметилпеніцилін — природний антибіотик з групи пеніцилінів для перорального застосування. Виробницство препарату передбачає використання продуктів життєдіяльності Penicillium notatum. Феноксиметилпеніцилін уперше виділений співробітниками австрійської фармацевтичної компанії «Biochemie GmbH» (натепер є підрозділом «Sandoz») Ернстом Брандлем і Гансом Маркграйтером у тірольському містечку Кундль у 1951 році, а патент на феноксиметилпеніцилін був отриманий ними 22 квітня 1952 року. Фармакологічні властивості Феноксиметилпеніцилін — природний антибіотик широкого спектра дії з групи пеніцилінів. Препарат має бактерицидну дію, що зумовлена порушенням синтезу клітинної стінки бактерій. До феноксиметилпеніциліну чутливі такі мікроорганізми: стафілококи, стрептококи, в тому числі пневмококи, нейсерії, клостридії, лептоспіри, бліда спірохета, сальмонелли, лістерії, Bacillus anthracis, Corynebacterium diphtheriae, Actinomyces spp., Enterococcus spp., Escherichia coli, Proteus mirabilis, Erysipelotrix insidiosa. До препарату нечутливі рикетсії, хламідії, віруси, грибки. Феноксиметилпеніцилін нестійкий до дії бета-лактамаз. Фармакокінетика Феноксиметилпеніцилін не руйнується в кислому середовищі шлунку, всмоктується в тонкій кишці. Біодоступність антибіотику становить 30-60 %. Максимальна концентрація в крові досягається через 1 годину після прийому препарату. Препарат добре проникає в більшість тканин та рідин організму. Феноксиметилпеніцилін погано проходить через гематоенцефалічний бар'єр, але при менінгіті концентрація антибіотику в спинномозковій рідині зростає. Препарат проходить через плацентарний бар'єр і виділяється в грудне молоко. Феноксиметилпеніцилін метаболізується в печінці. Виводиться препарат з організму нирками, частково (30 %) — з фекаліями. Період напіввиведення препарату становить 30-45 хвилин, при нирковій недостатності, у літніх осіб та у новонароджених цей час подовжується. Показання до застосування Феноксиметилпеніцилін застосовується при інфекціях, викликаних чутливими до антибіотику мікроорганізмами: захворювання ЛОР-органів (середній отит, тонзиліт), захворювання дихальних шляхів (пневмонія, хронічний бронхіт), інфекційних захворюваннях: сифіліс, гонорея, скарлатина, правець, сибірка, носійство збудника дифтерії), профілактика інфекційних ускладнень після малих операційних втручань та екстракції зуба. Побічна дія При застосуванні феноксиметилпеніциліну нечасто спостерігаються наступні побічні ефекти: висипання на шкірі, бронхоспазм, стоматит, нудота, діарея, ґлосит, лейкопенія, агранулоцитоз, тромбоцитопенія, головний біль. При лікуванні сифілісу дуже часто може спостерігатись реакція Яріша-Гексгеймера (у приблизно 50 % випадків) внаслідок вивільнення великої кількості ендотоксинів. Протипоказання Феноксиметилпеніцилін протипоказаний при підвищеній чутливості до β-лактамних антибіотиків та при порушенні всмоктування в шлунково-кишковому тракті. З обережністю застосовувується при годуванні грудьми. Форми випуску Феноксиметилпеніцилін випускається у вигляді таблеток по 0,125; 0,25 та 0,5; гранул для приготування суспензії для прийому всередину по 0,3; 0,6 та 1,2 г діючої речовини у флаконі; гранул у флаконах по 60000 та 80000 ОД/мл; драже по 0,1 г; розчинних таблеток по 600000 та 1 млн. ОД. Примітки Джерела Феноксиметилпеніцилін на сайті mozdocs.kiev.ua Группа пенициллинов Феноксиметилпеніцилін на сайті rlsnet.ru Феноксиметилпеніцилін на сайті pharmencyclopedia.com.ua Пеніциліни Лікарські засоби за алфавітом Основні ліки ВООЗ Антибіотики широкого спектра дії
299581	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%B4%D0%B8%D1%89%D0%B5%20%28%D0%93%D0%BE%D0%BD%D1%87%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%BD%D0%B0%20%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D0%B0%29	Будище (Гончарівська селищна громада)	Будище (Гончарівська селищна громада) Будище (стара назва – Квасня) — село в Україні, у Гончарівській селищній громаді Чернігівського району Чернігівської області. Населення становить 50 осіб. До 2020 року орган місцевого самоврядування — Боровиківська сільська рада. Історія Будище від велика буда. Місце великого сезонного лісового промислу XVII століття. Пізніше промисел значно зменшився. Промисли були різні, але найбільше розповсюджений був квашня — місцева назва поташу, який виготовляли через водний розчин деревного попелу. Вперше село згадується в списку поселень 1924 року, коли в Будищі налічувалося 16 домогосподарств на місці покинутої монастирської буди. Див. також Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Чернігівська область) Примітки Посилання Погода в селі Будище Засновані в Чернігівській області 1924 Села Чернігівської області
2241680	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5%D0%B2	Селищев	Селищев Василь Іванович — Герой Соціалістичної Праці, почесний громадянин Республіки Карелія. Селищев Василь Петрович — старший лейтенант РА, Герой Радянського Союзу. Селищев Олексій Сергійович — молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни 2014—2017. Селищев Тимофій Ілліч — підполковник РА, Герой Радянського Союзу. Селіщев Іван Петрович — (10 квітня 1928, Россотані — 2011) — український живописець
466293	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D1%80%D1%86%D0%B0-%D0%B4%27%D0%90%D0%B3%D1%80%D0%BE	Форца-д'Агро	Форца-д'Агро, Форца-д'Аґро — муніципалітет в Італії, у регіоні Сицилія, метрополійне місто Мессіна. Форца-д'Агро розташована на відстані близько 510 км на південний схід від Рима, 175 км на схід від Палермо, 36 км на південний захід від Мессіни. Населення — (2014). Демографія Сусідні муніципалітети Казальвеккьо-Сікуло Галлодоро Летоянні Ліміна Монджуффі-Мелія Сант'Алессіо-Сікуло Савока Див. також Список муніципалітетів метрополійного міста Мессіна Примітки
70139270	https://en.wikipedia.org/wiki/Fumaria%20agraria	Fumaria agraria	Fumaria agraria is an herbaceous annual plant in the poppy family Papaveraceae. It is native to North Africa and the western Mediterranean Europe, and has been introduced to Chile, Peru, Ecuador, and northern Argentina, where it is now an invasive species. Description The leaves are pinnatisect. It has pink flowers with purple petal tips. References agraria Plants described in 1816 Flora of Malta
1982818	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%81	Стромбокактус	Стромбокактус (Strombocactus Britton & Rose 1922) — монотипний рід сукулентних рослин з родини кактусові. Містить єдиний вид Strombocactus disciformis (DC.) Britton & Rose 1922 (стромбокактус дисціформіс). Етимологія Родова назава походить від — «дзиґа», що пов'язано з дзигоподобною формою дорослих рослин. Іноді помилково цю рослину називають «peyote» або «peyotillo». Місцева назва стромбокактуса — «жива скеля». Історія систематики Перший опис стромбокактуса, знайденого на вапнякових плоскогір'ях Мексики, зробив Огюстен Пірам Декандоль у 1828 році. Він відніс його до роду Мамілярія і описав як Mammillaria disciformis. Потім цей кактус відносили до родів Echinocactus, і Ariocarpus. У 1922 році Натаніель Бріттон і Джозеф Роуз виділили цей таксон в окремий рід Strombocactus. Франц Буксбаум в 1950 році досліджував морфологію родів Strombocactus і Aztekium і зробив висновок, що вони близько пов'язані між собою. Однак, Сьюзен Скіллман і Едвард Андерсон у 1984 році видали порівняльний аналіз родів Strombocactus і Aztekium, в якому вони прийшли до висновку, що це два різних роди. Види, що раніше належали до роду Strombocactus, нині зараховуються до роду Neolloydia. У 2010 з'явилося повідомлення про відкриття нового виду цього роду — Strombocactus corregidorae (S.Arias & E.Sánchez), що відрізняється від Strombocactus disciformis колючками, квітками, насінням та деякими іншими ознаками. Ареал і екологія Стромбокактус є ендемічною рослиною Мексики. Ареал розповсюдження обмежений штатами Гуанахуато, Ідальго і Керетаро, де вони виростають на майже пилоподібних сланцевих породах, змішаних з глинистими відкладеннями, якими заповнені русла давно пересохлих річок і днищ озер. Блакитно-зелене або сірувате забарвлення маскує рослину під колір вапнякових сланців. Росте на висоті 1000—1600 м над рівнем моря на бідній живильними речовинами землі, сильно заглиблюючись у ґрунт. Загальна біоморфологічна характеристика Стебло світле, блакитно-зелене або сірувате, у молодих рослин кулясте, з часом дисковидне, до 8 см в діаметрі. Корінь потужний, ріповидний. Ребра повністю розділені на чотиригранні, плоскі, спиралевидно і щільно розташовані сосочки, що додають рослині зовнішню схожість з незрілою ялиновою шишкою. Радіальні колючки білі, дуже дрібні і тонкі, утримуються тільки на молодих ареолах, що містять невелику кількість білої повсті. Центральні колючки відсутні. Колючки помітні лише у молодих рослин, або в зоні росту, в старості кальцинуються і опадають. Квітки кремово-білі, близько 2 см завдовжки і 2-3 см в діаметрі, з'являються ранньою весною на верхівці рослини з наймолодших ареол і відкриті протягом декількох днів. Плоди брудно-коричневі, сухі, до 0,7 см завдовжки, після дозрівання лопаються. Насіння пилоподібне, буре. Підвиди Розпізнають два підвиди Strombocactus disciformis. Підвид — Strombocactus disciformis subsp. disciformis Стебло розміром 3-9 см в діаметрі. Колючок — 1-4. Квіти кремового відтінку. Ареал зростання — досить обширний — зустрічається у досить помітних кількостях в окремих місцях в Керетаро і Ідальго. Підвид — Strombocactus disciformis subsp. esperanzae Стебло 2,5-3,5 см в діаметрі, іноді 4,5 см. Колючок — тільки одна. Квіти бузкового відтінку. Ареал зростання — Гуанахуато. Найвідмітіша відмінність від Strombocactus disciformis subsp. disciformis — насичена темно-бузкова квітка. Цей підвид описали Чарльз Гласс і Сальвадор Аріас 30 жовтня 1996 року. Опис було вперше опубліковане в Британському журналі «British Cactus & Succulent Journal». Рослина названа на честь Есперанса Бенавідеса де Веласкеса — місцевого вождя, який допоміг визначити місце розташування квітучої рослини для того, щоб її сфотографувати. У дикій природі відоме існування тільки декільких невеликих груп цих рослин, у кожній групі росте лише кілька особин. Охорона у природі Strombocactus disciformis занесений до Червоного списку Міжнародного Союзу Охорони Природи, статус: «Уразливі види» через обмеженість ареалу (площа близько 4 500 км²). Локалітети відомі в 19 місцях. Кількість статевозрілих рослин скорочується через незаконний збір. Strombocactus disciformis занесений в Мексиці до Національного переліку видів під загрозою зникнення. Занесений до Додатку I Конвенці] про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (СІТЕС). Культивування Стромбокактуси характеризуються вкрай повільним зростанням, а в період посух по саму верхівку втягуються в спечений ґрунт, швидше нагадуючи скам'янілі панцири плоских раковин, ніж живі рослини. Штучне прискорення зростання за рахунок частих поливань або внесення в ґрунт добрив нерідко закінчується загибеллю рослин. Субстрат для вазонів стромбокактусів найкраще складати з 40 % суглинку, 40 % гравійних складових, а решта — наповнювачі лише з невеликою домішкою листової землі в придонній частині горщиків. pH — близько 5,8. На відміну від природних умов, в колекціях рослини розташовують в злегка затіненому місці при обмеженому поливі в період вегетації. Зимівля — суха при температурі 8-12 °C. Основний вид розмноження стромбокактусів — посів пилоподібного насіння у вологому, бажано герметично закритому, стерильному середовищі на піщанистому субстраті з добавкою до 30 % дернової землі, змішаної з верховим торфом. Насіння проростає дружно, але сходи розвиваються дуже повільно. Щеплення сіянців прискорює їх зростання, але при цьому погіршує природний габітус рослин. Див. також Систематика кактусових Примітки Література Curt Backeberg Die Cactaceae: Handbuch der Kakteenkunde. 2. Auflage. Band V, Gustav Fischer Verlag, Stuttgart New York 1984, ISBN 3-437-30383-X David Hunt, Nigel Taylor. «The New Cactus Lexicon» DH Books, 2006 ISBN 0953813444, 9780953813445 John Pilbeam, Bill Weightman: Ariocarpus et cetera — The special, smaller genera of Mexican cacti. The British Cactus & Succulent Society, 2006, ISBN 0-902099-78-7. Турдиев С. и др. Кактусы. (Издание 2-е). Алма-Ата, «Кайнар», 1974 г. Джерела http://www.cactuskiev.com.ua/mediawiki/index.php/Strombocactus Буренков А. А. Кактусы в гостях и дома, — Феникс, 2007 г., — 472 с. — ISBN 978-966-651-431-1 Борисенко Т. И. Кактусы. Справочник, — Киев: Наукова думка, 1986 г., — 286 с., ил. Ян Ван дер Неер. Все о кактусах. — Санкт-Петербург: ООО «СЗКЭО» Кристалл", 2004 — 208 с., ил. — ISBN 5-306-00348-6, стор. 173 Edward F. Anderson. «The Cactus Family». 776 р. ISBN 0 881924989 Посилання http://www.desert-tropicals.com/Plants/Cactaceae/Strombocactus.html Strombocactus на сайті «CACTUSPEDIA» Strombocactus на сайті «The Plant List» Strombocactus на сайті «Germplasm Resources Information Network» (GRIN) Міністерства сільського господарства США Strombocactus в базі даних «Tropicos» Міссурійського ботанічного саду Strombocactus на сайті «Plantsystematics» http://cactiguide.com/cactus/?genus=Strombocactus http://www.cactuspro.com/encyclo/Strombocactus Стромбокактус на сайті Московського клубу любителів кактусів http://www.cactuskiev.com.ua/mediawiki/index.php/Strombocactus Роди кактусових Ендемічна флора Мексики Кактуси Мексики Монотипові роди рослин Рослини, описані 1922
41415888	https://en.wikipedia.org/wiki/Devil%27s%20Pass	Devil's Pass	Devil's Pass (originally titled The Dyatlov Pass Incident) is a 2013 horror film directed by Renny Harlin, written by Vikram Weet, and starring Holly Goss, Matt Stokoe, Luke Albright, Ryan Hawley, and Gemma Atkinson as Americans who investigate the Dyatlov Pass incident. It is shot in the style of found footage. Plot Five Oregon college students set off to find out what happened to the nine hikers who mysteriously died in the Dyatlov Pass incident. Holly and Jensen are co-directors, J.P. and Andy are expert climbers, and Denise is the sound engineer. After the film introduces the characters, Russian-language news, Russia-24, discusses the students' disappearance. The Russian government recovers video footage but refuses to release it to the public; however, hackers obtain and release the footage, which forms the rest of the film. In Russia, the students first try to contact a member of the initial 1959 expedition who turned back after becoming ill on the first day. However, the man has been hospitalized following a nervous breakdown. The administrators at the hospital claim that he is dead and attempt to turn away the filmmakers. In an upstairs window, the students see a man they assume to be the survivor; he holds up a sign in Russian and is dragged away by orderlies. At a bar, the students recruit Sergei, who translates the sign as a warning to "stay away". Undeterred, Sergei introduces them to his aunt, Alya, who was part of the first rescue team. She tells them that a strange machine and eleven bodies were found at the site, not nine, as is commonly reported. The final two bodies had something wrong with them. At their campsite, Holly hears howling. The next morning, the group notices barefoot prints in the snow that start and stop suddenly. Jensen claims the footprints are from yeti, but the others claim that Holly is messing with them. After hiking further, they again hear howling and find footprints that lead to a weather tower. Inside the weather tower, they find a human tongue. Denise wants to leave, but the others convince her to continue. Jensen reveals that as a teenager he had heard the howling during a bad acid trip that ended with him being arrested while yelling incoherently about demons. Holly attempts to comfort Jensen by relating that she has had recurring dreams about Dyatlov Pass, which she interprets as fate. Unnoticed by the group two mysterious creatures move through the snow in the distance. The group arrives at Dyatlov Pass unsettlingly ahead of schedule. J.P. and Andy are further spooked when their navigational equipment exhibits strange malfunctions. Using a Geiger counter, Holly and Jensen are led to a bunker that locks from the outside. The door is already unlocked but frozen shut; they manage to open the door. They return to the camp without telling anyone about the bunker. The next morning, the group is awakened by explosions that cause an avalanche. Denise is killed, and Andy suffers a severe fracture. After they fire a flare, Russian soldiers posing as a rescue party arrive, kill Andy, and chase the three survivors to the bunker. J.P. is shot and wounded as they enter. Moving into a tunnel system a mysterious creature moves through one tunnel while the three enter another. Holly and Jensen leave the wounded J.P. as they explore the bunker. Inside, they discover evidence of teleportation experiments, a dead soldier who is missing his tongue, a camcorder identical to theirs that has footage of their present conversation, dead bodies stacked in a pile, and files relating to the Philadelphia Experiment. Jensen and Holly hear J.P. screaming, and find him under attack by mutants who seem to be able to teleport. The mutants kill J.P. and chase Jensen and Holly into a sealed room with a strange-looking tunnel that leads further into a natural cave. Jensen theorizes this is a wormhole. Unwilling to starve to death or face the mutants, Jensen and Holly choose to step into the wormhole. Since there are no controls, Jensen suggests that they visualize a nearby destination. Holly suggests the bunker entrance, and they enter the wormhole. In 1959, Soviet military personnel discover two bodies near the bunker's entrance. Soldiers chase away a younger version of Sergei's aunt Alya, who had just stumbled across the bodies. They recover their video camera. They drag the bodies inside the bunker, which is fully staffed and operational. The commanding officer orders the bodies to be stripped and hung on meat hooks. As the soldiers leave, the mutated bodies of Jensen and Holly, identified by Holly's neck tattoo, begin to revive. Cast Holly Goss as Holly King, co-director Matt Stokoe as Jensen Day, co-director and conspiracy theorist Luke Albright as J. P. Hauser, Jr., expert climber Ryan Hawley as Andy Thatcher, expert climber Gemma Atkinson as Denise Evers, audio engineer Richard Reid as Sgt. Smirnov, the Russian soldier Nikolay Butenin as Sergei Nelly Nielsen as Alya, age 73 Valeriya Fedorovich as Alya, age 20 Production Director Renny Harlin spent time in Moscow researching the government archives. His own theory of what happened at the Dyatlov Pass incident is that a government experiment went wrong. The casting for the film was intentionally kept to unknowns. Shooting took place in northern Russia. Release Devil's Pass was released 23 August 2013. It was released on DVD in the UK 26 August 2013. It was released on DVD in the US 17 December 2013. Reception Rotten Tomatoes, a review aggregator, reports that 48% of 23 surveyed critics gave it a positive review; the average rating is 4.91/10. Metacritic rated it 49/100. Miriam Bale of The New York Times called the film "an upgraded Blair Witch Project" that is hilarious, though it is not clear whether this is intentional or not. Scott Foundas of Variety called it unoriginal yet watchable. SFX rated it 2/5 stars and called it "a scare-free thriller" with an underwhelming twist. Shelagh M. Rowan-Legg of Twitch Film called for a moratorium on found footage films and stated that the film should have been about the real-life incident. Mark Adams of Screen Daily called it "shrewdly constructed" and "smartly made". Philip French of The Guardian wrote that it "adds nothing to a real-life mystery from the Soviet era" and that the explanation is too outlandish. Bloody Disgusting rated the film 3/5 stars and recommended the film to enthusiasts of the real-life event but warned that the generic story would probably not excite people tired of found footage films. Gareth Jones of Dread Central rated it 3.5/5 stars and called it "a thoroughly intriguing mash-up of sci-fi, horror and real-life mystery." Matt Glasby of Total Film rated it 3/5 stars and called it a cheesy midnight movie that requires a forgiving audience. Owen Williams of Empire called it a "smartly-executed" film with a "satisfyingly circular conclusion". Nigel Floyd of Time Out London rated it 2/5 stars and wrote that the film becomes more unbelievable and silly as time goes on. Scott Weinberg of Fearnet called it a "simple but crafty little horror tale" with a payoff that can "come off as ridiculous or novel". Chris Holt of Starburst rated it 7/10 stars and wrote that it is "a fascinating and gripping film that despite being fundamentally flawed, is well worth your time." References External links – for information on the actual incident 2013 films 2013 horror films 2013 independent films 2010s science fiction horror films British independent films British multilingual films British science fiction horror films Russian multilingual films Russian independent films Russian science fiction horror films 2010s English-language films 2010s Russian-language films Found footage films Films shot in Russia Films set in 1959 Films set in 2012 Films set in Ural Films directed by Renny Harlin Films scored by Yuri Poteyenko Avalanches in film 2010s British films
5269253	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D0%BB%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D0%B9%20%D0%91%D0%B5%D0%B1%D0%B8%D1%87	Миливой Бебич	Миливой Бебич (29 серпня 1959) — хорватський ватерполіст. Олімпійський чемпіон 1984 року, срібний призер 1980 року. Переможець Середземноморських ігор 1979, 1983 років. Посилання Миливой Бебич на Olympedia.org Миливой Бебич на Olympics.com Миливой Бебич на Sports-Reference.com Миливой Бебич на сайті Міжнародної федерації плавання Примітки Народились 1959 Хорватські ватерполісти Югославські ватерполісти Югославські олімпійські чемпіони Югославські срібні олімпійські медалісти Ватерполісти на літніх Олімпійських іграх 1980 Призери літніх Олімпійських ігор 1984 Призери літніх Олімпійських ігор 1980 Учасники Середземноморських ігор 1979 Учасники Середземноморських ігор 1983
2123657	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F	Фонова концентрація	Фонова концентрація — у хімії атмосфери — концентрація певної речовини в чистому повітрі, де відсутні короткоживучі забруднення антропогенного характеру. Фонові концентрації довгоживучих речовин (метану, вуглекислого газу тощо) з часом поволі зростають внаслідок антропогенної діяльності, так що склад атмосферного фону постійно змінюється. Синонім — базова концентрація. Джерела Посилання IUPAC: Фонова концентрація. Хімічна термінологія Атмосферна хімія
4283763	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D0%BB%20%D0%94%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%B0%D0%BD%D1%96	Григол Дадіані	Григол Дадіані (1770 — 23 жовтня 1804) — мтаварі Мегрелії у 1788—1791, 1794–1802, 1802–1804 роках. Життєпис Походив з Другої династії Дадіані (Чіковані-Дадіані). Старший син мтаварі Кації II і Анни Цулукідзе. Народився 1770 року в Зугдіді. Після того, як старший брат Бесаріон обрав церковну кар'єру був оголошений спадкоємцем батька. 1788 року спадкував Мегрелію. Невдовзі ситуацією вирішив скористатися імеретинський цар Давид II, що вдерся до Мегрельського князівства. Григол відступив до області Лечхумі, де закріпився. 1789 року проти Давида II виступив картлі-кахетинський цар Іраклій II, який здобув перемогу над імеретинським військом біля Матходжі. В результаті Григол зумів повернути собі Мегрелію, а трон Імеретії перейшов до онука Іраклія II — Соломона II. 1790 року Григол визнав зверхність останнього, оженившись із його сестрою. 1791 року вступив у конфлікт із Соломоном Ii через Лечхумі, на яку претендували попередні царі Імеретії. Григол зазнав поразки, внаслідок чого був повалений, а влада в Мегрелії перейшла до його брата Манучара II. Григол намагався дістати допомогу від османських військ, але марно, оскільки основні сили відволікли на боротьбу з Російською імперією у Придунав'ї. Повернувся на перемовини з Соломоном II, де був схоплений. За підтримки стрийка Георгія та Кейхосро Геловані втік до Лечхумі, зрештою закріпився у фортеці Ногі в Мегрелії, яку імеретинські війська не змогли захопити. Це та боротьба між братами Манучаром і Таріелом дозволило Григолу повернути собі Мегрелію 1794 року. Разом з тим відчував себе непевно через значний вплив Кейхосро Геловані. Побоюючись його змови з метою захоплення Мегрелії мтаварі Григол 1799 року наказав вбити Геловані. 1802 року Соломон II знову вдерся до Мегрелії, повалив Григола, поставивши мтаварі його брата Таріела. Тоді Григол звернувся по допомогу до Келеш Ахмед-бея, мтаварі Абхазії, передавши йому заручником сина Левана. За допомогою абхазьких військ того ж року Григол повалив Таріела. За цим звернувся до Павла Цицианова, російського командувача на Кавказі, з проханням російського протекторату. 1 грудня 1803 року було укладено відповідний Дадичальський договір (ратифікований російським імператором Олександром I 20 березня 1804 року), за яким Григол визнавався князем Мегрелії, правителем Одіши, Лечхумі, Сванетії і Абхазії. З нагоди укладення договору Григор був нагороджений орденом святого Олександра Невського. 1804 року Григол Дадіані спонукав Павла Цицианова виступити проти царя Соломона II, якого змусили також визнати російський протекторат. За цим Григол спробував переконати російський уряд замінити Соломона II своїм братом Іване, але дістав відмову. Невдовзі вирушив до Лечхумі, де почалися заворушення. Тут раптово помер вМурі, можливо, від отруєння. Йому спадкував син Леван V. Родина Дружина — Ніно, донька Георгія XII, царя Картлі-Кахетії. Діти: Кетеван (1792 — після 1823), дружина: 1) Манучара Шервашидзе, князя Самурзакано; 2) Ростом-бека Шервашидзе Леван (1793—1846), мтаварі Мегрелії Марія (1794-д/н), дружина: 1) князя Георгія Еріставі-Гурійського; 2) князя Ростома Геловані Олена (1795-д/н), дружина: 1) князя Давида Гуріелі; 2) князя Георгія Мікеладзе Катерина (1797-д/н), дружина князя Беглара Джамбакур-Орбеліані Григол-Георгій (1798 — після 1851), генерал-майор Російської імперії Джерела Assiatiani, Nodar; Bendianachvili, Alexandre. Histoire de la Géorgie. París: Harmattan, 1997. ISBN 2-7384-6186-7. Gvosdev, Nikolas K. (2000). Imperial policies and perspectives towards Georgia, 1760—1819. New York: Palgrave. ISBN 0312229909. Rayfield, Donald (2012). Edge of Empires: A History of Georgia. London: Reaktion Books. ISBN 978-1780230306 Дадіані
2168423	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82	Кольферат	Кольферат — громада в Німеччині, розташована в землі Рейнланд-Пфальц. Входить до складу району Вульканайфель. Складова частина об'єднання громад Кельберг. Площа — 2,46 км2. Населення становить ос. (станом на ). Галерея Примітки Посилання Офіційний сайт Громади Рейнланд-Пфальцу‎
11916510	https://en.wikipedia.org/wiki/Drentwede	Drentwede	Drentwede is a municipality in the district of Diepholz, in Lower Saxony, Germany. References Diepholz (district)
2911482	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D1%81%D0%B8%20%28%D0%9C%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29	Карси (Мазовецьке воєводство)	Карси (Мазовецьке воєводство) Карси — село в Польщі, у гміні Дробін Плоцького повіту Мазовецького воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Плоцького воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Плоцького повіту
15829131	https://en.wikipedia.org/wiki/Gavray	Gavray	Gavray is a former commune in the Manche department in north-western France. On 1 January 2019, it was merged into the new commune Gavray-sur-Sienne. See also Communes of the Manche department References Former communes of Manche
4770766	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%82%D1%8F%D0%B3%D0%B8%20%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%83	Потяги Голокосту	Потяги Голокосту — залізничні транспортні засоби національної залізничної мережі Deutsche Reichsbahn під контролем нацистської Німеччини та її союзників з метою примусової депортації євреїв, а також інших жертв Голокосту, до нацистської концентрації, примусової роботи, та табори смерті. Швидкість, з якою могли бути знищені люди, які були об'єктом «остаточного рішення», залежала від двох факторів: здатності таборів смерті залити жертв газом і швидко знищити їхні тіла, а також здатності залізниці транспортувати жертв. від нацистських гетто до таборів смерті. Найсучасніші точні цифри на шкалі «Остаточного рішення» все ще частково покладаються на дані про перевезення німецьких залізниць. Довоєнний стан Перша масова депортація євреїв з нацистської Німеччини, Поленакція, відбулася в жовтні 1938 року. Це було примусове виселення німецьких євреїв з польським громадянством, яке підігрівалося Кришталевою ніччю. Приблизно 30 000 євреїв було зібрано та відправлено залізницею до таборів для біженців. Роль залізниць в остаточному розв'язанні На різних етапах Голокосту потяги використовувалися по-різному. Спочатку їх використовували для зосередження єврейського населення в гетто, а часто й для транспортування його на примусову працю та німецькі концентраційні табори з метою економічної експлуатації. У 1939 році з матеріально-технічних причин єврейські громади в поселеннях без залізничного сполучення в окупованій Польщі були розпущені. До кінця 1941 року близько 3,5 мільйонів польських євреїв були сегреговані та геттоїзовані СС під час масової депортації з використанням товарних потягів. Постійні гетто мали пряме залізничне сполучення, оскільки продовольча допомога (оплачена самими євреями) повністю залежала від СС, як і всі новозбудовані трудові табори. Євреям було законодавчо заборонено випікати хліб. Вони були відгороджені від широкого загалу в сотнях віртуальних островів-в'язниць під назвою Jüdische Wohnbezirke або Wohngebiete der Juden. Однак нова система виявилася нежиттєздатною. До кінця 1941 року у більшості євреїв у гетто не залишилося жодних заощаджень, щоб заплатити СС за подальші масові поставки їжі. Болото було розв'язане на Ванзейській конференції 20 січня 1942 року поблизу Берліна, де було прийнято «Остаточне вирішення єврейського питання» (die Endlösung der Judenfrage). Це був евфемізм, що стосувався нацистського плану знищення єврейського народу. Під час ліквідації гетто, починаючи з 1942 року, потяги використовувалися для транспортування засуджених до таборів смерті. Щоб реалізувати «остаточне рішення», нацисти зробили свій власний Deutsche Reichsbahn невід'ємним елементом машини масового знищення, писав історик Рауль Гільберг. Незважаючи на те, що потяги для полонених забирали цінний простір на колії, вони сприяли масовому масштабу та скороченню тривалості винищення. Повністю закритий характер замкнених вагонів для худоби без вікон значно зменшував кількість і вміння військ, необхідних для транспортування засуджених євреїв до місця призначення. Використання залізниць дозволило нацистам брехати про «програму переселення» і, в той же час, будувати й експлуатувати більш ефективні газові установки, які вимагали обмеженого нагляду. Своє «Остаточне рішення» нацисти маскували під масове «переселення на схід». Жертвам повідомили, що їх везуть до трудових таборів Райхскомісаріату Україна. Насправді з 1942 року для більшості євреїв депортація означала лише смерть у Белжеці, Хелмно, Собіборі, Майданеку, Треблінці чи Аушвіц-Біркенау. План реалізовувався в умовах найсуворішої таємниці. Наприкінці 1942 року під час телефонної розмови особистий секретар Гітлера Мартін Борман попереджав Генріха Гіммлера, який повідомляв йому про 50 000 євреїв, уже знищених у концтаборі в Польщі. «Вони не були знищені, — кричав Борман, — лише евакуйовані, евакуйовані, евакуйовані!», — і грюкнув трубкою, — написав Енгельберг. Маршрут і пункт прибуття Перші потяги з німецькими євреями, вигнаними до гетто в окупованій Польщі, почали відправлятися з центральної Німеччини 16 жовтня 1941 року. Потяги під назвою Sonderzüge (спеціальні потяги) мали низький пріоритет у русі й прямували до магістралі лише після проходження всіх інших транспортних засобів, що неминуче подовжувало час транспортування понад очікування. Потяги іноді складалися з пасажирських вагонів третього класу, але частіше це були вантажні вагони або вагони для худоби; останній був наповнений до 150 депортованими, хоча у правилах СС було пропоновано 50. Ні їжі, ні води не постачали. Вагони Güterwagen були оснащені лише ковшовою вигрібною ямою. Маленьке заґратоване віконце забезпечувало нерегулярну вентиляцію, що часто призводило до кількох смертей від удушення або впливу стихії. Розрахунки Стандартним транспортним засобом був 10 метровий вантажний вагон, хоча пасажирські вагони третього класу також використовувалися, коли есесівці хотіли зберегти міф про «переселення для роботи на Схід», зокрема в Нідерландах і Бельгії. Посібник СС охоплював такі потяги, припускаючи, що вантажопідйомність кожного потягу становить 2500 осіб у 50 вагонах, у кожному з яких перебуває 50 в'язнів. Однак насправді вагони зазвичай завантажувалися на 200 % місткості, або 100 осіб на вагон. Це призвело до середнього 5000 людей на один склад. Під час масової депортації євреїв із Варшавського гетто до Треблінки у 1942 році потяги перевозили до 7 тисяч жертв кожен. Загалом міністерство транспорту Рейху організувало понад 1600 потягів, які відправлялися в основному польською державною залізничною компанією, захопленою Німеччиною, через те, що більшість таборів смерті розташовані на території окупованої Польщі. Між 1941 і груднем 1944 року, офіційною датою закриття комплексу Аушвіц-Біркенау, розклад відправки/прибуття становив 1,5 потяга на день: 50 вантажних вагонів × 50 в'язнів на вантажний вагон × 1066 днів = ~4 000 000 в'язнів загалом. 20 січня 1943 року Генріх Гіммлер надіслав листа Альберту Ганценмюллеру, заступнику державного секретаря Міністерства транспорту Рейху, з проханням: «Потрібна ваша допомога та підтримка. Якщо я хочу швидко закінчити справу, мені потрібно мати більше поїздів». З приблизно шести мільйонів євреїв, знищених під час Другої світової війни, два мільйони були вбиті на місці військовими, Ваффен-СС, батальйонами поліції порядку та мобільними ескадронами смерті айнзатцгрупен за підтримки та місцевої допоміжної поліції. Решту відправили на смерть в інше місце. Оплата Більшість євреїв були змушені оплачувати власні депортації, особливо там, де використовувалися пасажирські вагони. У світлі міфу про «переселення для роботи на Схід» цей платіж надійшов у формі прямого грошового депозиту до СС. За проживання в гетто дорослі євреї платили повну вартість квитка в один кінець, діти до 10–12 років — половину, а до чотирьох — безкоштовно. Першими депортували євреїв, у яких закінчилися гроші. Частину цих грошей СС передало німецькому транспортному управлінню для оплати німецьких залізниць за транспортування євреїв. Reichsbahn отримував еквівалент залізничного квитка третього класу за кожного в'язня, якого доставляли до місця призначення: 8 000 000 пасажирів, 4 пфеніги за кілометр колії, помножити на 600 км (середня довжина маршруту), дорівнював 240 млн рейхсмарок. Рейхсбан клав у кишеню як ці гроші, так і власну частку готівки, яку платили перевезені євреї після зборів СС . Відповідно до експертного звіту, створеного від імені німецького проекту «Поїзд пам'яті», надходження, отримані державним Deutsche Reichsbahn від масових депортацій у період між 1938 і 1945 роками, досягли 664 525 820,34 доларів США. Операції по всій Європі Потяги Голокосту, які рухалися в основному ефективними паровими локомотивами, містили в середньому максимум 55 вантажних вагонів із завантаженням від 150 % до 200 %. Участь Німецької державної залізниці (Deutsche Reichsbahn) мала вирішальне рішення для ефективної реалізації «остаточного вирішення єврейського питання». DRB отримував гроші за транспортування євреїв та інших жертв Голокосту з тисяч міст і сіл по всій Європі, щоб зустріти свою смерть у системі нацистських концтаборів. Окрім перевезення німецьких євреїв, DRB відповідав за координацію перевезень на залізничних мережах окупованих територій та союзників Німеччини. Характеристики організованого зосередження та транспортування жертв Голокосту відрізнялися залежно від країни. Бельгія Після нападу Німеччини на Бельгію 10 травня 1940 року всі євреї були змушені зареєструватися в поліції станом на 28 Жовтень 1940 року. Списки дозволили Бельгії стати першою країною в окупованій Західній Європі, яка депортувала недавно іммігруючих євреїв. Реалізація «Остаточного рішення» в Бельгії була зосереджена на транзитному таборі Мехелен (Малінес), обраному тому, що він був вузлом Бельгійської національної залізничної системи. Перший конвой вирушив з Мехелена до таборів смерті 22 липня 1942 року, хоча майже 2250 євреїв уже були депортовані як примусові роботи для Організації Тодт до Північної Франції. До жовтня 1942 року 17 конвоями було депортовано близько 16 600 осіб. На цей час депортації були тимчасово припинені до січня 1943 року. Депортовані під час першої хвилі не були бельгійськими громадянами через втручання королеви Єлизавети в німецьку владу. У 1943 році поновилися депортації бельгійців. Болгарія Болгарія приєдналася до держав Осі в березні 1941 року і взяла участь у вторгненні до Югославії та Греції. Болгарський уряд створив транзитні табори в Скоп'є, Благоєвграді та Дупниці для євреїв із колишньої сербської провінції Вардарської бановини та Фракії (сьогодні Північна Македонія та Греція). «Депортація на схід» 13 000 в'язнів, переважно до табору смерті Треблінка, почалася 22 лютого 1943 року, переважно в легкових автомобілях. За чотири дні близько 20 складів поїздів вирушили в умовах сильної переповненості до окупованої Польщі, що вимагало щоденної зупинки кожного поїзда, щоб викинути тіла євреїв, які загинули протягом попередніх 24 годин. У травні 1943 року болгарський уряд на чолі з царем Борисом III вигнав 20 000 євреїв із Софії і в той же час розробив плани депортації болгарських євреїв до таборів відповідно до угоди з Німеччиною. Свідком поїзда Голокосту з Фракії став Стефан I, єпископ-митрополит Софії, який був шокований побаченим. Зрештою, євреї власне Болгарії не були депортовані. Богемія і Моравія Чехословаччина була анексована нацистською Німеччиною в 1939 році. У межах нового етнічно-чеського протекторату Богемії та Моравії Чехословацька державна залізниця (ČSD) була передана Рейхсбану, а на її місці була створена нова німецька залізнична компанія Böhmisch-Mährische Bahn (BMB). Три чверті богемських і моравських євреїв були вбиті під час Голокосту, з яких 33 000 загинули в гетто Терезієнштадт. Решту транспортували в потягах Голокосту з Терезієнштадта переважно до Аушвіц-Біркенау. Останній потяг до Біркенау вирушив з Терезієнштадта 28 жовтня 1944 року з 2038 євреями, з яких 1589 були негайно убиті газом. Франція Французька національна залізнична компанія SNCF під керівництвом уряду Віші була залучена до «Остаточного рішення». Загалом уряд Віші депортував понад 76 000 євреїв без їжі та води (про що марно благав Червоний Хрест), а також тисячі інших так званих небажаних осіб на концентрацію та знищення, створені німцями. табори в потягах Голокосту, згідно з угодою з урядом Німеччини; менше 3 відсотків пережили депортацію. За словами Сержа Кларсфельда, президента організації «Сини та дочки єврейських депортованих із Франції», SNCF був змушений німецькою владою та владою Віші співпрацювати у забезпеченні транспортування французьких євреїв до кордону та не отримував жодного прибутку від цього транспортування. Однак у грудні 2014 року SNCF погодилася виплатити компенсацію в розмірі до 60 мільйонів доларів тим, хто пережив Голокост у Сполучених Штатах. Це відповідає приблизно 100 000 доларів на кожного вижилого. Греція Після вторгнення Греція була поділена між італійською, болгарською та німецькою зонами окупації до вересня 1943 року. Більшість грецьких євреїв проживали в Салоніках (Салоніки), що перебували під владою Німеччини, де був створений збірний табір для євреїв також з Афін і грецьких островів. Звідти 45 000–50 000 євреїв було відправлено до Аушвіц-Біркенау в період з березня по серпень 1943 року, упакованих по 80 у вагон. Також було 13 000 грецьких євреїв в італійській і 4 000 євреїв у болгарській зоні окупації. У вересні 1943 року італійська зона була захоплена Третім рейхом. Угорщина Під контролем Угорщини кількість євреїв офіційно зросла до 725 007 до 1941 року. З них 184 453 євреї проживали в Будапешті. Перебуваючи в союзі з нацистською Німеччиною, Угорщина отримала нові провінції як на Першому, так і на Другому Віденських нагородах (1938; 1940). Угорська армія отримала життєво важливу допомогу від Угорських державних залізниць (MÁV) у Північній Трансільванії (Ерделі). Немісцевих євреїв вигнали з території Угорщини; близько 20 000 було перевезено до окупованих Чехословаччини та Югославії, а трансільванських євреїв було відправлено назад до Румунії. Угорщина брала участь в операції «Барбаросса», поставивши 50 000 єврейських рабів на Східний фронт. Більшість робітників загинули до січня 1943 року. Пізніше того ж року Гітлер виявив, що прем'єр-міністр Міклош Калай таємно радився із західними союзниками. Щоб зупинити його, у березні 1944 року Німеччина розпочала операцію «Маргарете» та взяла під свій контроль усі єврейські справи. 29 квітня 1944 року відбулася перша депортація угорських євреїв до Біркенау. З 15 — 25 травня, за даними бригадефюрера СС Едмунда Везенмайера, було депортовано 138 870 євреїв. 31 травня 1944 року Везенмаєр повідомив про додаткові 60 000 євреїв, відправлених до таборів за шість днів, тоді як загальна кількість за останні 16 днів склала 204 312 жертв. З травня по липень 1944 року за допомогою угорської поліції німецька Sicherheitspolizei депортувала майже 440 000 угорських євреїв, переважно до Аушвіц-Біркенау, або 437 000 зі швидкістю 6250 на день. Італія Поширена думка про те, що Беніто Муссоліні чинив опір депортації італійських євреїв до Німеччини, широко розглядається єврейськими вченими як спрощена, оскільки італійська єврейська громада з 47 000 осіб становила найбільш асимільованих євреїв у Європі. Приблизно кожен третій єврейський чоловік був членом фашистської партії до початку війни; понад 10 000 євреїв, які раніше приховували свою ідентичність, оскільки антисемітизм був частиною самого ідеалу italianità, писав Вайлі Файнштейн. Голокост прийшов до Італії у вересні 1943 року після захоплення країни Німеччиною через її повну капітуляцію під Кассібіле. До лютого 1944 року німці відправили 8000 євреїв до Аушвіц-Біркенау через Австрію та Швейцарію, хоча більше половини жертв, заарештованих і депортованих з північної Італії, було зібрано італійською поліцією, а не нацистами. Крім того, між вереснем 1943 і квітнем 1944 року принаймні 23 000 італійських солдатів було депортовано для роботи в якості рабів у німецькій військовій промисловості, тоді як понад 10 000 партизанів були захоплені та депортовані протягом того ж періоду до Біркенау. До 1944 року на користь німецької військової машини працювало понад півмільйона італійців. Нідерланди Нідерланди були захоплені 10 травня 1940 року і потрапили під військовий контроль Німеччини. Громада корінних голландських євреїв, включаючи нових єврейських біженців з Німеччини та Австрії, оцінювалася в 140 000 осіб. Більшість корінних жителів були зосереджені в амстердамському гетто, перш ніж їх перемістили до транзитного табору Вестерборк на північному сході поблизу німецького кордону. Депортовані для «переселення», які залишали пасажирські та вантажні поїзди NS, не знали свого кінцевого пункту призначення чи долі, оскільки листівки часто викидали з рухомих поїздів. Норвегія Норвегія капітулювала перед нацистською Німеччиною 10 червня 1940 року. На той час у Норвегії проживало 1700 євреїв. Близько половини з них втекли до нейтральної Швеції. Облави СС почалися восени 1942 року за підтримки норвезької поліції. Наприкінці листопада 1942 року всіх євреїв Осло, включаючи жінок і дітей, посадили на корабель, реквізований урядом Квіслінга, і доставили до Гамбурга, Німеччина. Звідти їх потягом депортували до Аушвіц-Біркенау. Загалом 770 норвезьких євреїв було відправлено човнами до Німеччини між 1940 і 1945 роками. Вціліли лише два десятки. Польща Після вторгнення до Польщі у вересні 1939 року нацистська Німеччина негайно розпустила Польську національну залізницю (PKP) і передала її активи Deutsche Reichsbahn у Сілезії, Великій Польщі та Померанії. У листопаді 1939 року, як тільки в окупованій центральній Польщі було створено напівколоніальний Генеральний уряд, було створено окрему філію DRB під назвою Generaldirektion der Ostbahn (польською Kolej Wschodnia) зі штаб-квартирою GEDOB у Кракові усі філії DRB існували за межами власне Німеччини. Ostbahn отримав 3818 кілометрів залізничних ліній і 505 км вузькоколійки. У грудні 1939 року, на вимогу Ганса Франка в Берліні, Ostbahndirektion отримала фінансову незалежність після повернення 10 мільйонів рейхсмарок до ДРБ. Усунення всіх пошкоджень від бомб було завершено в 1940 році. Польське керівництво було або страчено під час масових розстрілів (див.: Intelligenzaktion 1939 року та німецька AB-Aktion 1940 року в Польщі), або ув'язнено в нацистських концтаборах. У хвилі близько 8000 миттєвих підвищень німецькі чиновники отримали керівні посади. Новий Східний відділ ДРБ отримав нових залізничних ліній і 1052 км (переважно промислової) вузькоколійки на анексованих територіях. Румунія Румунські залізниці брали участь у транспортуванні євреїв і ромів до концентраційних таборів у Румунському Старому Королівстві, Бессарабії, Північній Буковині та Трансністрії. Примітним прикладом є те, що після погрому в Яссах євреїв насильно повантажили у вантажні вагони з дошками, забитими на вікна, і їхали сім днів у неймовірних умовах. Багато загинуло та серйозно постраждало через нестачу повітря, жару, воду, їжу чи медичну допомогу. Ці справжні потяги смерті прибули до пунктів призначення Поду-Ілоай і Калараш із лише п'ятою частиною пасажирів. Румунські залізниціРумунські залізниці поки що не принесла офіційних вибачень за свою роль у Голокості в Румунії. Словаччина 9 вересня 1941 року парламент словацької держави ратифікував Єврейський кодекс, серію законів і постанов, які позбавили 89 000 євреїв Словаччини їхніх громадянських прав і засобів економічного виживання. Правляча Словацька народна партія платила 500 рейхсмарок за вигнаного єврея в обмін на обіцянку, що депортовані ніколи не повернуться до Словаччини. За винятком Хорватії, Словаччина була єдиним союзником Осі, який заплатив за депортацію власного єврейського населення. Більшість єврейського населення загинуло у двох хвилях депортацій. Перший, у 1942 році, забрав дві третини словацьких євреїв; друга хвиля після словацького національного повстання 1944 року забрала ще 13 500 жертв, 10 000 з яких не повернулися. Швейцарія Швейцарія не була захоплена, оскільки її гірські мости та тунелі між Німеччиною та Італією були надто важливими для того, щоб вони вступили у війну, тоді як швейцарські банки забезпечили необхідний доступ до міжнародних ринків, оперуючи вкраденим золотом. Більшість військових припасів до Італії відправлялася через австрійський перевал Бреннер Існують вагомі докази того, що ці вантажі включали італійських примусових робітників і потяги, навантажені євреями в 1944 році під час німецької окупації північної Італії, коли німецький потяг проходив через Швейцарію кожні 10 хвилин. Потреба в тунелі була ускладнена тим, що британські Королівські повітряні сили бомбардували та порушили роботу маршрутів через перевал Бреннер, а також через сильний снігопад взимку 1944—1945 років. З 43 поїздів, які вдалося відстежити Комісії Бержє 1996 року, 39 прямували через Австрію (Бреннер, Тарвізіо), один через Францію (Вентімілья — Ніцца). Комісія не знайшла доказів того, що інші троє пройшли через Швейцарію. Можливо, потяг міг везти дисидентів із концтаборів. У 1944 році деякі потяги для репатріації офіційно пройшли через Швейцарію, організовані Червоним Хрестом. Наслідки Після того, як радянська армія почала просуватися в окуповану німцями Європу, а союзники висадилися в Нормандії в червні 1944 року, кількість потягів і перевезених людей почала сильно відрізнятися. До листопада 1944 року, із закриттям Біркенау, потяги смерті припинилися. Коли радянська та свій останній поштовх, нацисти перевезли деяких із уцілілих концтаборів або до інших таборів, розташованих усередині розвалюваного Третього рейху, або до прикордонних районів, де вони вважали, що зможуть домовитися про звільнення полонених. Німецькі військовополонені в обмін на «обмінних євреїв» або тих, хто народився за межами окупованих німцями територій. Багатьох ув'язнених було перевезено сумнозвісними маршами смерті, але серед інших транспортів три потяги вирушили з Берген-Бельзена у квітні 1945 року до Терезієнштадта — усіх було звільнено. Останній зафіксований потяг — це той, який використовувався для транспортування жінок у марші Флоссенбюрг, де протягом трьох днів у березні 1945 року тих, хто залишився в живих, запихали у вагони для худоби, щоб очікувати подальшого транспортування. Лише 200 із початкових 1000 жінок пережили всю поїздку до Берген-Бельзена. Пам'ять і вшанування Франція У 1992 році SNCF замовив звіт про свою участь у Другій світовій війні. Компанія відкрила свої архіви незалежному історику Крістіану Башелє, чий звіт був опублікований французькою мовою в 2000 році. Його було перекладено англійською мовою в 2010 році. Німеччина У 2004/2005 роках німецькі історики та журналісти почали публічно вимагати, щоб на німецьких пасажирських залізничних вокзалах були встановлені пам'ятні виставки, після того як залізничні компанії у Франції та Нідерландах почали вшановувати пам'ять про масову депортацію на своїх вокзалах. Deutsche Bahn AG (DB AG), державний спадкоємець Deutsche Reichsbahn, відповів: «у нас немає ані персоналу, ані фінансових ресурсів» для такого відзначення. Потім почалися демонстрації на залізничних станціях у Франкфурті-на-Майні та Кельні, а також у потягах далекого прямування. Оскільки DB AG у відповідь змусила своїх співробітників служби безпеки придушити протести, німецькі громадянські ініціативи орендували історичний паровоз і розмістили власну виставку в перероблених пасажирських вагонах. Цей «Потяг пам'яті» здійснив свою першу подорож у Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту 27 січня 2007 року. Deutsche Bahn AG відмовила йому в доступі до головних вокзалів у Гамбурзі та Берліні .Німецькі єврейські громади протестували проти того, щоб компанія стягувала тарифи за пробіг і погодинну плату за виставку (яка до 31 грудня 2013 р. досягла прибл. 290 000 доларів США). Нідерланди Nederlandse Spoorwegen використала свої вибачення від 29 вересня 2005 року за свою роль у «остаточному вирішенні», щоб розпочати політику рівних можливостей і антидискримінаційну політику, яка частково буде контролюватись Радою євреїв Нідерландів. Польща Усі залізничні лінії, що ведуть до таборів смерті, побудованих в окупованій Польщі, урочисто відрізані від існуючої залізничної системи в країні, подібно до добре збереженого пункту прибуття в Освенцим, відомого як платформа «Юденрампе». Пам'ятні пам'ятники традиційно встановлюються в інших місцях збору. У 1988 році на Умшлагплац у Варшавському гетто було встановлено національний пам'ятник. Розроблений архітектором Ганною Шмаленберг і скульптором Владиславом Кламерусом, він складається з кам'яної конструкції, що символізує відкритий вантажний вагон. У Кракові меморіал євреям із Краківського гетто, депортованим під час Голокосту, розкинувся на всьому місці депортації, відомому як Площа Героїв Гетто (Plac Bohaterow Getta). Урочисто відкритий у грудні 2005 року, він складається з великих сталевих стільців (кожен представляє 1000 жертв), розроблених архітекторами Пьотром Левіцьким і Казімєжем Латаком. У колишньому Лодзькому гетто пам'ятник споруджено на залізничній станції Радегаст (Bahnhof Radegast), де приблизно 200 000 польських, австрійських, німецьких, люксембурзьких і чеських євреїв сіли на потяги, прямуючи на смерть у період з 16 січня 1942 р. до 29 серпня 1944 р. Примітки Література Winner of the 1998 Egit Prize (Histadrut) for the Best Manuscript on the Holocaust. Посилання Транспорт до вимирання: Депортація євреїв під час Голокосту: центральна тема Дня пам'яті жертв Голокосту 2022, на сайті Яд Вашем Transports to Extinction: The Holocaust Deportation Database на сайті Яд Вашем Відео депортації, невідоме місце в Польщі СС і польської синьої поліції. Поїзди
7051	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%86%D0%B8%D1%82%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD	Антрацитівський район	Антрацитівський район — колишній район на півдні Луганської області. Районний центр — місто Антрацит. Населення становить 30 905 осіб (на 1 серпня 2013). Площа району 1700 км² або 6,4% території області. Утворено 1938 року. Географія Антрацитівський район розташований на півдні Луганської області та межує на півночі з Перевальським і Лутугинським, на сході із Довжанським районами Луганської області; на південному заході — Шахтарським районом Донецької області та на півдні — з Куйбишевським районом Ростовської області. Район займає вигідне географічне розташування. Дорога європейського призначення , що проходить його територією, забезпечує автотранспортний зв'язок з Харковом і близьким зарубіжжям — Ростовом і далі — Північним Кавказом. Найбільша річка на території району — Міус, яка бере початок біля села Чорнухине Луганської області, на висоті 263 м над рівнем моря, і впадає в Міуський лиман. Антрацитівський район входить до степової посушливої зони. Клімат району континентальний, з вираженими посушливо—суховійними явищами. Територія району розташована в межах Донецького Кряжу, рельєф якого утворився в результаті взаємодії річних і сельових потоків. Суттєвою особливістю району є гривастий рельєф. Ґрунтовий покрив представлений в основному чорноземами важкосуглинного механічного складу. Всі ґрунтові різновидності району характеризуються малою місткістю гумусу — від 2 до 2,5 %. У межах району головною корисною копалиною є кам'яне вугілля. Серед інших, зустрічаються свинцево-цинкові руди, золото, вапняк флюсовий. Із природних будівельних матеріалів широко розповсюджені будівельне каміння (пісковики, вапняки, цегло — черепична сировина, суглинки і глинясті сланці). У районі селища Іванівка є джерела мінеральної води. Територія району становить 1,7 тис. км², або 6,4% території області. Флора На території району зустрічаються рослини, занесені до Червоної книги України: дельфіній Сергія (Delphinium sergii), Щотове, урочища Лби і Кам'янка; келерія Талієва (Koeleria talievii), ендемік середньої течії Сіверського Дінця; клеома донецька (Cleome ornithopodioides), осипи сланців поблизу річки Кріпенької (Боково-Платове), Новопавлівка на Міусі (тепер Хрустальний); ковила волосиста (Stipa capillata), вузьколиста (Stipa tirsa), дніпровська (Stipa borysthenica), Залеського (Stipa zalesskii), Лессінга (Stipa lessingiana), найкрасивіша (Stipa pulcherrima), пухнастолиста (Stipa dasyphylla) і українська (Stipa ucrainica) — численні популяції в степу; пирій ковилолистий (Elytrigia stipifolia); півонія вузьколиста (Paeonia tenuifolia), на степових цілинах; ранник гранітний (Scrophularia granitica), Нагольно-Тарасівка, і донецький (Scrophularia donetzica), Ровеньки, Нагольчик, Ковпакове; рябчик малий (Fritillaria meleagroides); сон лучний (Pulsatilla pratensis); тюльпан дібровний (Tulipa quercetorum) і змієлистий (Tulipa ophiophylla), байрачні ліси; фіалка біла (Viola alba), європейський лісовий вид, байрачний ліс поблизу Міусинська; шафран сітчастий (Crocus reticulatus), звичайна рослина дібров. ПЗФ До складу Антрацитівського району входять 6 об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення загальною площею 1 237,8 га: Парк «Дружба» — парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва Парк «імені Перемоги» — парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва Боково-Платове — ландшафтний заказник Вишневий — ландшафтний заказник Степові розлоги — ландшафтний заказник Чеховська криниця — гідрологічна пам'ятка природи Ставок міста Антрацит — ландшафтний заказник Нагольчанський — заказник ботанічний Кошарський — заказник ботанічний Дерезувате — заповідне урочище Історія Вперше район було створено 1938 року під назвою Боково-Антрацитівський. З перейменуванням 1962 року Боково-Антрацита в Антрацит, змінив свою назву і район. Територія району становить 1,7 тис. км². На цій території в 42-х населених пунктах проживає 34,7 тис. чоловік. Адміністративний устрій Адміністративно-територіально район поділяється на 6 селищних рад та 8 сільських рад, які об'єднують 42 населені пункти і підпорядковані Антрацитівській районній раді. Адміністративний центр — місто Антрацит, яке є містом обласного значення та не входить до складу району. У межах району розташовані міста обласного підпорядкування: Антрацит, Хрустальний, Ровеньки. Населення Розподіл населення за віком та статтю (2001) За даними перепису 2001 року населення району становило 37 451 особу (міське населення — 19 993 особи, сільське — 17 458 осіб), з них 46,51% зазначили рідною українську мову, 53,1% — російську, а 0,39% — іншу. Етнічний склад населення району на 2001 рік був представлений наступним чином: українці — 62,8%; росіяни — 35,7%; білоруси — 0,4% інші національності — 1,1% Мовний склад сільських та міських рад району (рідна мова населення) за переписом 2001 року, % Див. також Антрацитівська міська рада Примітки Посилання Облікова картка на сайті ВРУ Антрацитівський район Колишні райони Луганської області Засновані 1938 Історія Ровеньківського району Засновані в СРСР 1938
2028914	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%27%D1%8F%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%A8%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Мар'янівська сільська рада (Шполянський район)	Мар'янівська сільська рада (Шполянський район) Мар'янівська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування у Шполянському районі Черкаської області. Адміністративний центр — село Мар'янівка. Загальні відомості Населення ради: 1 315 осіб (станом на 2001 рік) Населені пункти Сільській раді підпорядковані населені пункти: с. Мар'янівка Склад ради Рада складалася з 16 депутатів та голови. Голова ради: Вареник Олексій Іванович Секретар ради: Кравченко Тетяна Миколаївна Керівний склад попередніх скликань Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України Депутати За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали: За суб'єктами висування За округами Примітки та джерела Адміністративний устрій Шполянського району
912034	https://en.wikipedia.org/wiki/New%20Troy%2C%20Michigan	New Troy, Michigan	New Troy, Michigan New Troy is an unincorporated community and census-designated place in Berrien County in the U.S. state of Michigan. The population was 483 at the 2020 census. Geography The community is located on the north side of the Galien River in the northwestern part of Weesaw Township, about south of Bridgman. According to the United States Census Bureau, the CDP has a total area of , of which , or 0.14%, is water. Mill Road-Galien River Bridge Mill Road-Galien River Bridge is on the National Register of Historic Places, placed there by the United States Department of the Interior. Galien River Bridge is one of the few remaining concrete camelback bridges in Michigan, according to the plaque. Demographics References Unincorporated communities in Berrien County, Michigan Census-designated places in Berrien County, Michigan Unincorporated communities in Michigan Census-designated places in Michigan
998363	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%83%D0%B0%D1%97%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%2C%20%D0%93%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D1%97%29	Кауаї (округ, Гаваї)	Кауаї (округ, Гаваї) Округ Кауаї — округ (графство) у штаті Гаваї, США. Ідентифікатор округу 15007. Розміщений на островах: Кауаї та Ніїхау, а також включає 2 невеликих острівки — Лехуа та Каула. Адміністративний центр — переписна місцевість Ліхуе. Історія Округ утворений 1905 року. Демографія За даними перепису 2000 року загальне населення округу становило 58463 осіб, зокрема міського населення було 47351, а сільського — 11112. Серед мешканців округу чоловіків було 29252, а жінок — 29211. В окрузі було 20183 домогосподарства, 14572 родин, які мешкали в 25331 будинках. Середній розмір родини становив 3,34. Віковий розподіл населення поданий у таблиці: Суміжні округи Гонолулу — південний схід Див. також Список округів штату Гаваї Виноски
3112991	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BD%D1%8C%D0%B0%D0%BD%D1%8C	Яньань	Яньань — міський округ у китайській провінції Шеньсі. Найбільш відомим етапом в історії міста стали події громадянської війни, коли Яньань став одним з фінальних пунктів «Великого походу», а надалі (1937—1948) — головним центром КПК. Клімат Місто знаходиться у зоні, котра характеризується вологим континентальним кліматом зі спекотним літом. Найтепліший місяць — липень із середньою температурою 23.9 °C (75 °F). Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою -6.1 °С (21 °F). Адміністративний поділ Міський округ поділяється на 2 райони й 11 повітів: Пам'ятки Мавзолей Хуан-ді — місце, де був похований легендарний Жовтий імператор Примітки Джерела Туристичний гід Міські округи Шеньсі Засновані в Китаї 1996
2393006	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%20%D0%AE%D1%85%D1%83%D0%B0%D0%BD%D1%8C%20%28%D1%96%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%9C%D1%96%D0%BD%29	Ма Юхуань (імператриця Мін)	Ма Юхуань (імператриця Мін) Ма Юхуань (1332—1382) імператриця Мін, дружина засновника імперії Мін Юаньчжана I, виступала в ролі його політичного радника і секретаря, надаючи великий вплив під час свого правління. Сім'я Чоловік Діти Сини Дочки Примітки
11978952	https://en.wikipedia.org/wiki/Oetzen	Oetzen	Oetzen is a municipality in the district of Uelzen, in Lower Saxony, Germany. References Municipalities in Lower Saxony Uelzen (district)
21821139	https://en.wikipedia.org/wiki/Dolenje%20Jezero	Dolenje Jezero	Dolenje Jezero is a village on the northern edge of Lake Cerknica in the Municipality of Cerknica in the Inner Carniola region of Slovenia. Name The name Dolenje Jezero means 'lower lake' and is a semantic contrast to the neighboring village of Gorenje Jezero (literally, 'upper lake'), which stands about higher in elevation. Like other villages named Jezero, the name refers to a local landscape element—in this case, Lake Cerknica. Church The local church in the southwest part of the settlement is dedicated to Saints Peter and Paul and belongs to the Parish of Cerknica. Gallery References External links Dolenje Jezero on Geopedia Populated places in the Municipality of Cerknica
640428	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D0%BD%D1%8C%D1%81%D1%96	Шаньсі	Шаньсі — провінція в північній частині КНР, в басейні середньої течії річки Хуанхе. Площа 156 800 км². Населення 33 350 000 чоловік (2004). Адміністративний центр — місто Тайюань. Адміністративний поділ Історія Провінція Бін Література Шаньсі Провінції КНР
5200891	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%90%D0%BD%D0%B3%D0%BB%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%201950%E2%80%941951	Кубок Англії з футболу 1950—1951	Кубок Англії з футболу 1950—1951 — 70-й розіграш найстарішого футбольного турніру у світі, Кубка виклику Футбольної Асоціації, також відомого як Кубок Англії. Вчетверте титул здобув Ньюкасл Юнайтед. Перший раунд Другий раунд До другого раунду увійшли переможці першого раунду. Третій раунд Четвертий раунд У цьому раунді зіграли переможці попереднього етапу. П'ятий раунд На цьому етапі зіграли переможці попереднього раунду. Шостий раунд На цьому етапі зіграли переможці попереднього раунду. Півфінали У півфіналах зіграли команди, що перемогли на попередньому етапі. Фінал Посилання Кубок Англії на soccerbase Кубок Англії на rsssf 1950—1951 Англія Англія 1950 в англійському спорті 1951 в англійському спорті
82968	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D1%80%D0%B2	Нерв	Нерв — тонка волокнина в організмі людини, хребетних і більшості безхребетних тварин, що відходить від головного або спинного мозку і є складовою частиною розгалуженої системи, яка керує діяльністю організму. Нерв являє собою покриту оболонкою структуру, що складається з пучка нервових волокон, в основному, представлених аксонами нейронів і підтримувальною їх нейроглією. Периферійний нерв складається з декількох пучків аксонів, покритих оболонками зі шваннівських клітин, а також декількома сполучнотканинними оболонками: ендоневрій покриває кожен мієлінізований аксон, кілька таких аксонів об'єднуються в пучки, вкриті периневрієм. Кілька пучків, разом з кровоносними судинами і жировими включеннями, вкриті загальною оболонкою, епіневрієм, і становлять нерв. Будова нерва Периферичний нерв складається з кількох пучків нервових волокон. Нервове волокно являє собою довгий відросток нейрона — аксон, який передає нервові імпульси, вкритий оболонкою з шваннівських клітин. Мієлінізовані волокна, на відміну від немієлінізованих, оточені також і мієліновою оболонкою.. До складу мієлінових оболонок входять мієлін та шваннівські клітини нейроглії. Оболонки дуже важливі для передачі і збільшення швидкості нервового імпульсу. Кровоносні і лімфатичні судини знаходяться в цих оболонках.. Мієлін надає нервам білий колір, безмієлінові мають сірий колір.. Кількість волокнин у нервів зазвичай складає від тисячі до десятків тисяч, тим не менш може сильно варіювати — в зоровому нерві людини їх більше 1 млн, а деякі нерви безхребетних можуть складатись всього з декількох волокнин. По кожній волокнині нервовий імпульс передається ізольовано, не заходячи на інші. Нервові волокнини можуть передавати сигнал тільки в одному напрямку, тому вони можуть бути або відцентровими, тобто руховими, які передають інформацію до виконавчих органів, або доцентровими, тобто чуттєвими, які передають інформацію від рецепторів. Волокнини об'єднані в пучки, вкриті оболонкою зі з'єднувальної тканини — перинервієм. Від оболонки всередину пучка проникають тонкі прошарки — ендоневрій. Декілька пучків, разом з кровоносними і лімфатичними судинами і жировими включеннями, вкриті загальною оболонкою, епінервієм, і являють собою нерв.. Класифікація нервів Нерви поділяються на: чутливі (аферентні) — складаються з дендритів чутливих нейронів, проводять імпульс збудження з рецептору у центральну нервову систему; змішані — складаються з дендритів і аксонів, проводять імпульс у двох напрямках (з рецептора в ЦНС і навпаки); рухові (еферентні) — складаються з аксонів нейронів руху, проводять імпульс зі ЦНС у виконавчі органи (м'язи і залози). За характером іннервованих органів нерви поділяють на вегетативні і соматичні. Вегетативні забезпечують діяльність внутрішніх органів, залоз внутрішньої і зовнішньої секреції, кровоносних і лімфатичних судин. Соматичні є чутливими і руховими нервами, що іннервують м'язи (у хребетних — скелетні), шкіру, суглоби. За глибиною знаходження розрізняють поверхневі, або шкіряні, і глибокі, або м'язові нерви. В хребетних існують черепні нерви — з'єднані з головним мозком, і спинномозкові — з'єднані зі спинним мозком. Черепні нерви Черепні нерви беруть початок у відповідних їм ядрах головного мозку, крізь отвори в основі черепа, як правило, надалі розгалужуються на голові й шиї, та лиш блукаючий нерв розгалужується ще в грудинній і черевній порожнинах. Нюховий нерв — відповідальний за нюхову чутливість. Зоровий нерв — пара черепних нервів, за якими зорові подразнення, сприйняті чутливими клітинами сітківки, передаються в головний мозок. Окоруховий нерв — пара черепних нервів, що відповідає за рух очного яблука, підняття повік, реакцію зіниць на світло. Блоковий нерв — пара черепних нервів, яка іннервує верхній косий м'яз, що повертає очне яблуко назовні і вниз. Трійчастий нерв є змішаним. Трьома його гілками через Гассерів вузол (ganglion trigeminale) йде інформація від верхньої, середньої і нижньої третин обличчя відповідно. Кожна гілка несе інформацію від м'язів, шкірних і більових рецепторів кожної третини обличчя. В Гассеровому вузлі інформація сортується за типом, та вже інформація від м'язів усього обличчя йде до чуттєвого ядра трійчастого нерва, розташований білою частиною в середньому мозку (частково заходить на міст); кожна інформація від усього обличчя прямує в «головне ядро», яке розташоване в мосту; а більова чутливість в nucleus spinalis nervi trigemini, що йде від моста через довгастий мозок у спинний. Трійчастому нерву належить також рухове ядро, що знаходиться в мосту й відповідає за іннервацію жувальних м'язів. Відвідний нерв — черепні нерви, які іннервують латеральний прямий м'яз і відповідають за відведення очного яблука. Лицевий нерв — виходить з мозку між маролієвим мостом і довгастим мозком, іннервує мімічні м'язи обличчя. Також в складі лицьового нерва проходить проміжний нерв, відповідальний за іннервацію слізної залози, стременцевого м'яза і смакової чутливості двох передніх третей язика. Присінково-завитковий нерв — нерви спеціальної чутливості, які відповідають за передачу слухових імпульсів, які надходять з вестибулярного відділу внутрішнього вуха. Язико-глотковий нерв забезпечує: рухову іннервацію шилоглоткового м'яза, підіймаючого глотку; іннервацію довколовушної залози забезпечуючи її секреторну функцію; загальну чутливість глотки, мигдаликів, м'якого піднебіння, євстахієвої труби, барабанної порожнини; смакову чутливість задньої третини язика. Блукаючий нерв є змішаним, забезпечує: рухову іннервацію м'язів м'якого піднебіння, глотки, гортані, а також поперечно-смугастих м'язів стравоходу; парасимпатичну іннервацію гладких м'язів легенів, стравоходу, шлунка і кишковика (до селезінкового вигину ободової кишки), а також м'язів серця. Також впливає на секрецію залоз шлунку і підшлункової залози Див. також Нервова система Спинномозкові нерви Черепні нерви Література С. М. Віничук, Є. Г. Дубенко, Є. Л. Мачерет та ін. Нервові хвороби. / За ред. С. М. Віничука, Є. Г. Дубенка — К.: Здоров'я, 2001 Головацький А. С., Черкасов В. Г., Сапін М. Р., Парахін А. І. Анатомія людини. У трьох томах. Том другий. / За редакцією В. Г. Черкасова та А. С. Головацького. — Вінниця: Нова книга, 2007. — 456 с., іл. Многотомное руководство по неврологии, под ред. Н. И. Гращенкова, т. 1, кн. 1, М., 1959. Атлас. Нервная система человека, под редакцией В. М. Астапова и Ю. В. Микадзе — 2004. Людина. / Навч. посібник з анатомії та фізіології. — Львів. 2002. — 240 с. Примітки Периферична нервова система Нервова тканина нейроанатомія
496866	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D0%BB%D1%83%D0%B9%D0%BA%D0%BE	Целуйко	Целуйко — українське прізвище. Походить від «цілувати» — поцілунок (дія). Станом на 2024 рік в Україні налічується близько 1,3 тис. носіїв прізвища Целуйко і близько 0,5 тис. — Цілуйко. Відомі носії Целуйко Віра Йосипівна (нар. 1957) — доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри кардіології, лабораторної та функціональної діагностики медичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (станом на 2023 рік). Целуйко Ігор Іванович — український дипломат, тимчасовий повірений Посольства України у Швеції (2014—2015). Целуйко Микола Іванович (1937—2007) — український художник. Целуйко Олександр Петрович (нар. 1972) — український фахівець із спеціальних історичних дисциплін, генеалог. Цілуйко Кирило Кузьмович — український мовознавець. Джерела і посилання Унбегаун Б. О. Русские фамилии. Тупиков Н. М. Словарь древнерусских личных имен. Суперанская А. В. Словарь русских личных имен. Даль В. И. Толковый словарь велікорусского наречія русского языка, в 4-х т. 1863—1866 Фасмер М. Этимологический словарь русского языка, в 4-х т. Примітки
18946699	https://en.wikipedia.org/wiki/Pite%C8%99ti%20Sud%20Power%20Station	Pitești Sud Power Station	Pitești Sud Power Station The Piteşti Sud Power Station is a large thermal power plant located in Piteşti, having 2 generation groups of 50 MW each and 3 groups of 12 MW having a total electricity generation capacity of 136 MW. See also List of power stations in Romania References External links Official site Natural gas-fired power stations in Romania Coal-fired power stations in Romania
4738713	https://en.wikipedia.org/wiki/Death%20on%20the%20Nile%20%281978%20film%29	Death on the Nile (1978 film)	Death on the Nile (1978 film) Death on the Nile is a 1978 British mystery film based on Agatha Christie's 1937 novel of the same name, directed by John Guillermin and adapted by Anthony Shaffer. The film features the Belgian detective Hercule Poirot, played by Peter Ustinov for the first time, plus an all-star supporting cast that includes Maggie Smith, Angela Lansbury, Bette Davis, Mia Farrow, Jane Birkin, David Niven, George Kennedy, and Jack Warden. The film is a standalone sequel to the 1974 film Murder on the Orient Express. It takes place in Egypt in 1937, mostly on a period paddle steamer on the Nile. Various famous Ancient Egyptian sights are featured in the film, such as the Great Pyramids, the Sphinx, and temples at Abu Simbel and Karnak. Death on the Nile won the Academy Award for Best Costume Design at the 51st Academy Awards. Plot Wealthy expat heiress Linnet Ridgeway agrees to hire her friend Jacqueline "Jackie" de Bellefort's unemployed fiancé, Simon Doyle, as her English estate manager. Soon after, Linnet and Simon marry following a whirlwind courtship. While honeymooning in Egypt, they are surprised at the Pyramids by the jilted Jackie, who is stalking them. To evade her, the Doyles pretend to catch a train to Alexandria before backtracking to board a Nile paddle steamer, the S.S. Karnak. Also in Egypt is detective Hercule Poirot, who gradually learns about the situation. During an on-shore excursion to the Temple of Karnak, a large stone is pushed off a pillar, narrowly missing the Doyles. The couple is shocked when Jackie joins the cruise, having ignored detective Hercule Poirot's advice to stay away. Jackie also reveals that she carries a small .22 caliber pistol and is a crack shot. That evening, Jackie confronts Simon in a drunken rage and shoots him in the leg, then is escorted away. The next morning, Linnet is found dead from a gunshot wound to the head. The letter "J" written in blood on the wall above her bed implicates Jackie, but she has a solid alibi, as Miss Bowers sedated her with morphia and watched her all night. Poirot and his friend, Colonel Race, investigate. They discover that numerous passengers had motives to kill Linnet: Louise Bourget, Linnet's maid, was bitter that her mistress refused a promised dowry; Andrew Pennington, Linnet's American trustee, was embezzling from her; Mrs. van Schuyler, an elderly American socialite and a kleptomaniac, wanted Linnet's pearl necklace; van Schuyler's nurse, Miss Bowers, blamed Linnet's father for financially ruining her family; Salome Otterbourne, a romance novelist, was being sued by Linnet for libel; Mrs. Otterbourne's daughter, Rosalie, wanted to protect her mother from financial ruin; Jim Ferguson, an outspoken Communist writer, hated Linnet for her wealth; and Dr. Ludwig Bessner, a Swiss psychiatrist, faced Linnet exposing his unorthodox treatments that harmed her friend. Soon after, the crew pulls a small bundle from the Nile. The missing pistol is wrapped in Mrs. van Schuyler's stole, which has a small bullet hole. There is also a red ink-stained handkerchief and a marble ashtray used as a weight. When Linnet's pearl jewelry is found missing, Mrs. van Schuyler denies taking them. Soon after, the necklace is found on Linnet's body, causing Poirot to deduce Mrs van Schuyler "returned" them. While Poirot and Race conduct their investigation, Louise Bourget is found dead, her throat slit with Dr. Bessner's scalpel, and a fragment of a banknote clutched in her hand. Poirot deduces she saw the murderer exiting Linnet's cabin and extorted money for her silence. Salome Otterbourne claims she saw Louise's murderer and is about to tell Poirot and Race when she is shot through the open cabin door with Pennington's revolver, which is a larger caliber than the one used to shoot Linnet. Poirot gathers everyone in the saloon and reveals that Simon killed Linnet, with Jackie as his accomplice and the plot's mastermind; they had remained lovers all along. Jackie pretended to shoot Simon, drawing attention to herself and ensuring Simon would be temporarily left alone while she was taken to her cabin. After running to Linnet's cabin and shooting her, Simon, returning to the saloon, shot himself in the leg, using Mrs. van Schuyler's stole as a silencer. He then replaced one of the empty cartridges with a new one, should the gun be found. Wrapping the gun in the stole, along with a marble ashtray and the supposed blood-stained handkerchief, he threw the items out the open window, into the Nile. He then used another handkerchief on his now bleeding leg. Jackie later killed Louise, who was blackmailing Simon because she witnessed him enter Linnet's cabin, then killed Mrs. Otterbourne, who saw Jackie exiting Louise's cabin. The plan was that Simon would kill Linnet, inherit her money, and marry his old love at a later date. When Simon claims Poirot has no proof, Poirot claims that the police can do a gunshot residue test known as a "moulage" test on both him and Jacqueline. Realizing they are caught, Jackie confesses and embraces Simon. Poirot suddenly realizes she has reclaimed her pistol, but cannot prevent her from fatally shooting Simon and then herself. The passengers depart at the next port, and Poirot is congratulated for his work on the case. Cast Peter Ustinov as Hercule Poirot Lois Chiles as Linnet Ridgeway-Doyle Mia Farrow as Jacqueline de Bellefort Simon MacCorkindale as Simon Doyle David Niven as Colonel Race Bette Davis as Marie Van Schuyler Maggie Smith as Miss Bowers Angela Lansbury as Salome Otterbourne Olivia Hussey as Rosalie Otterbourne Jon Finch as James Ferguson Jack Warden as Dr. Ludwig Bessner Jane Birkin as Louise Bourget George Kennedy as Andrew Pennington I. S. Johar as Mr. Choudhury Harry Andrews as Barnstaple Sam Wanamaker as Rockford Celia Imrie as a maid (uncredited) Saeed Jaffrey as a servant on the Karnak (uncredited) Production Development EMI Films had scored a huge success in 1974 with a film version of Murder on the Orient Express, and wanted a follow-up. The plan was to make Death on the Nile but the rights could not be obtained so in July 1975 EMI announced they would film Evil Under the Sun instead. However these plans were postponed and the Nile rights secured. The movie was made during a period of expansion for EMI Films under Michael Deeley and Barry Spikings, who were increasingly aiming at the international market with films like The Deer Hunter and Convoy. Death on the Nile was a more traditionally British film. The director, John Guillermin, had just made two blockbusters, The Towering Inferno and King Kong. Casting Albert Finney played Hercule Poirot in Murder on the Orient Express, but did not wish to undergo the heavy make-up required for Poirot in the Egyptian sun. The producers felt if they could not get Finney they should go in a totally different direction and picked Peter Ustinov. "Poirot is a character part if ever there was one", said producer Goodwin, "and Peter is a top character actor." An all-star cast was employed. This was Jane Birkin's first British movie in a decade. Filming The initial scenes set in England were filmed at the village of Hambleden in Buckinghamshire and at the country house Compton Wynyates in Warwickshire. The production spent seven weeks on location in Egypt in late 1977. Four weeks filming were on the steamer Karnak (the historic ship SS Memnon) and the rest at places such as Aswan, Abu Simbel, Luxor, and Cairo. Most of the time the ship was conveyed by smaller boats and the engines turned off, because they were so loud that they disrupted filming. Desert filming required makeup call at 4 a.m. and shooting at 6 a.m. to accommodate a two-hour delay around noon when temperatures hovered near 54 °C (130 °F). Bette Davis wryly commented "In the older days, they'd have built the Nile for you. Nowadays, films have become travelogues and actors stuntmen." John Guillermin commented that the Egyptian government was supportive of the film because there were so many Agatha Christie fans in the country, and the story "was unpolitical". During the shoot, troubles arose as no hotel reservations had been made for the crew. They were shifted from hotel to hotel, sometimes on a daily basis. Director Guillermin never was allowed to see the rushes. By order of the producers, footage was sent directly to them in London. A lighter moment occurred during a love scene between Chiles and MacCorkindale, when a hostile desert fly landed on Chiles's teeth. The actors carried on as best they could, but the crew burst out laughing when Guillermin thankfully called "cut" and ordered another take. Guillermin found the shoot logistically tricky because of the heat and the boat, which sometimes ran aground. But he enjoyed the cast: "Poirot can be a cold fish, but here we made him more humanistic and warm, interested in young people for instance", said the director. "Peter Ustinov was able to bring that out." Costume designer Anthony Powell won the Academy Award for Best Costume Design, his second. Among his touches were shoes for Chiles that featured diamond studded heels that came from a millionaire's collection and shoes worn by Davis made from the scales of 26 pythons. Cinematographer Jack Cardiff says he and Guillermin decided to give the film "an old fashioned 30s look". The choreography for the tango scene was provided by British dancer Wayne Sleep. In early 1978 David Niven's daughter was seriously injured in a car accident. Niven would fly from London to Switzerland on weekends during filming to sit by her bedside. Release Although it was a British film, Death on the Nile premiered in New York on 29 September 1978 to coincide with the sale of tickets for the Metropolitan Museum of Art's opening on 15 December 1978 of the travelling exhibition The Treasures of Tutankhamun, which had piqued interest in Egyptian artefacts. For the U.S. market, artist Richard Amsel was commissioned to change the original British poster art by including the profile of King Tutankhamun with ceremonial knife (and modern revolver), surrounded by the cast. In London, there was a Royal Charity Premiere at the ABC Shaftesbury Avenue on 23 October 1978, attended by The Queen, Prince Philip and Earl Mountbatten. Reception Box office The film was expected to be popular with audiences following on the heels of Murder on the Orient Express, the most successful British film up to that point. However, the box-office return was $14.5 million in the United States, lower than the $27.6 million high for Orient Express. EMI claimed it was the most successful foreign film shown in mainland China with 5 million admissions in Shanghai alone. Critical response The Times''' film critic David Robinson had mixed feelings about the film. Although it was entertaining, and followed the formula of the Murder on the Orient Express film four years earlier, he found it a bit too long and not quite as good. He concluded that screenwriter Anthony Shaffer and director John Guillermin were not quite as suitable to handle Agatha Christie's rich material as Paul Dehn and Sidney Lumet had been when they worked on Murder on the Orient Express.Death on the Nile has received generally positive reviews by film critics more than 30 years later. The film holds an approval rating of 80% on Rotten Tomatoes, based on 20 reviews, with an average rating of 6.8/10. Awards and nominations Sequels A third Poirot film, Evil Under the Sun, was meant for release in 1979, but was released in 1982. It was followed by several TV movies starring Ustinov and another theatrical adaptation in 1988 titled Appointment with Death'', which marked Ustinov's final portrayal of Hercule Poirot. References External links Death on the Nile at the British Film Institute 1978 films 1970s mystery films 1970s historical films British historical films British mystery films British detective films Films based on Hercule Poirot books Films directed by John Guillermin Paramount Pictures films Films shot at Pinewood Studios Films with screenplays by Anthony Shaffer Films scored by Nino Rota Films that won the Best Costume Design Academy Award Films set in Egypt Films set on ships Films set in 1937 Films shot in Egypt British epic films Historical epic films EMI Films films Films set in Cairo Nile in fiction River adventure films 1970s English-language films 1970s British films Films produced by John Knatchbull, 7th Baron Brabourne Films produced by Richard Goodwin (producer) Films about uxoricide
6374873	https://en.wikipedia.org/wiki/Amriswil	Amriswil	Amriswil (Low Alemannic: Amerschwiil) is a town and a municipality in Arbon District in the canton of Thurgau in Switzerland near the Lake Constance. The official language of Amriswil is (the Swiss variety of Standard) German, but the main spoken language is the local variant of the Alemannic Swiss German dialect. History Amriswil is first mentioned in 799 as Amalgeriswilare. During the Middle Ages Amriswil and Brüschwil were part of a Bishop's fief. During the 15th century, the Helmsdorf family ruled in Eppishausen. In the early 17th century, the village of Amriswil was sold to Adam Tschudi of Glarus, and in 1665 the hospital was sold to St. Gallen. The court rights over Amriswil, Hölzli, Brüschwil and houses in Ruti and Giezenhaus were acquired by the city of Bürglen, which was under the control of the city of St. Gallen. This situation remained unchanged until 1798. In the mid-14th century, chapel dedicated to Mary, was built in Amriswil. This chapel was part of the parish of Sommeri. After the Protestant Reformation of 1529 the majority in Sommeri returned to the old faith. However, the inhabitants of Amriswil remained with the Reformed faith and the chapel was given to Protestants. After 1630 there were weekly sermons, and after 1680 the chapel held regular Sunday services. Since 1710, the Reformed pastor lived in Amriswil, and it was united with Sommeri in a common parish. This remained the situation until migration in the 19th century changed the religious situation. In 1891, a large Reformed church was constructed in Amriswil. Then, in 1911 the Catholic parish of Amriswil and Sommeri separated and an independent parish was established in Amriswil, followed by the 1939 inauguration of the Catholic Church of St. Stephen. Until about 1830 Amriswil was a nondescript village with some farming and viticulture. The introduction of cattle (1833), a monthly market (1840), the establishment of a dairy in Sommeri (1852), the emergence of large scale weaving and the opening of a knitting factory through the German refugee Joseph Sallmann (1849) were the beginning of a structural change. This was followed by the opening of the Northeastern Railway (1855). Between the square and the station a new settlement area grew up. The town center shifted from the previous settlement nuclei around the market and the road intersection in Köpplishaus toward the northeast. The rapid industrialization, however, can not be satisfactorily explained by the modest amounts of hydropower available or through the increased traffic. Rather, entrepreneurial initiative seems to have been an important stimulus. The companies Sallmann, Laib, and Tuchschmid were a center of manufacturing, known as the Trikoterie. While Esco and Löw were important representatives of the clothing and footwear industry. The growth led to structural problems especially in water supply, which were resolved definitively in 1952 with the purchase of water from Lake Constance. With the migration, especially from Italy, the number of foreigners increased from 7% in 1870 to 29% in 1910. Several Bürgergemeinden and villages merged into Amriswil, including Hemmerswil in 1925 and Mühlebach in 1932. The construction and services sectors – trade companies, hotels and restaurants, banks, handicapped services (1909), Cantonal Kindergarten training school (1975) – created new jobs. The Trikoterie remained a keystone of the local economy until around 1980, when the various companies had to close down. At this time the economy was more balanced. In 1990 there were about 90 commercial agriculture farms and about 3,300 jobs in the manufacturing and services sectors, of which 47% were in the services sector. Geography Amriswil has an area, , of . Of this area, or 67.6% is used for agricultural purposes, while or 13.0% is forested. Of the rest of the land, or 19.1% is settled (buildings or roads), or 0.2% is either rivers or lakes and or 0.1% is unproductive land. Of the built up area, industrial buildings made up 10.8% of the total area while housing and buildings made up 2.1% and transportation infrastructure made up 0.4%. Power and water infrastructure as well as other special developed areas made up 1.1% of the area while parks, green belts and sports fields made up 4.7%. Out of the forested land, 10.5% of the total land area is heavily forested and 2.5% is covered with orchards or small clusters of trees. Of the agricultural land, 54.5% is used for growing crops, while 13.0% is used for orchards or vine crops. All the water in the municipality is flowing water. The municipality is located in Arbon District, at the crossing of the Winterthur-Arbon and Constance-St. Gallen roads. It consists of the village of Amriswil and the hamlets of Biessenhofen, Oberaach, Schocherswil and Räuchlisberg. Demographics Amriswil has a population of . , 26.4% of the population are foreign nationals. Over the last 10 years (1997–2007) the population has changed at a rate of 3.6%. Most of the population speaks German (83.2%), with Italian being second most common (4.5%) and Albanian being third (4.4%). , the gender distribution of the population was 49.0% male and 51.0% female. The population was made up of 4,129 Swiss men (35.0% of the population), and 1,646 (14.0%) non-Swiss men. There were 4,549 Swiss women (38.6%), and 1,464 (12.4%) non-Swiss women. In there were 80 live births to Swiss citizens and 39 births to non-Swiss citizens, and in same time span there were 99 deaths of Swiss citizens and 11 non-Swiss citizen deaths. Ignoring immigration and emigration, the population of Swiss citizens decreased by 19 while the foreign population increased by 28. There were 7 Swiss men who emigrated from Switzerland to another country, 5 Swiss women who emigrated from Switzerland to another country, 68 non-Swiss men who emigrated from Switzerland to another country and 60 non-Swiss women who emigrated from Switzerland to another country. The total Swiss population change in 2008 (from all sources) was an increase of 53 and the non-Swiss population change was an increase of 150 people. This represents a population growth rate of 1.8%. The age distribution, , in Amriswil is; 1,207 children or 10.1% of the population are between 0 and 9 years old and 1,540 teenagers or 12.9% are between 10 and 19. Of the adult population, 1,816 people or 15.3% of the population are between 20 and 29 years old. 1,410 people or 11.9% are between 30 and 39, 1,851 people or 15.6% are between 40 and 49, and 1,585 people or 13.3% are between 50 and 59. The senior population distribution is 1,100 people or 9.2% of the population are between 60 and 69 years old, 804 people or 6.8% are between 70 and 79, there are 487 people or 4.1% who are between 80 and 89, and there are 94 people or 0.8% who are 90 and older. , there were 4,604 private households in the municipality, and an average of 2.4 persons per household. there were 1,128 single family homes (or 68.1% of the total) out of a total of 1,656 inhabited buildings. There were 185 two family buildings (11.2%), 96 three family buildings (5.8%) and 247 multi-family buildings (or 14.9%). There were 2,448 (or 21.6%) persons who were part of a couple without children, and 6,119 (or 53.9%) who were part of a couple with children. There were 645 (or 5.7%) people who lived in single parent home, while there are 51 persons who were adult children living with one or both parents, 47 persons who lived in a household made up of relatives, 73 who lived in a household made up of unrelated persons, and 381 who are either institutionalized or live in another type of collective housing. The vacancy rate for the municipality, , was 2.07%. , the construction rate of new housing units was 1.6 new units per 1000 residents. there were 5,127 apartments in the municipality. The most common apartment size was the 4 room apartment of which there were 1,508. There were 234 single room apartments and 704 apartments with six or more rooms. In the 2007 federal election the most popular party was the SVP which received 40.9% of the vote. The next three most popular parties were the CVP (14.89%), the FDP (13.41%) and the SP (11.79%). In the federal election, a total of 2,627 votes were cast, and the voter turnout was 37.8%. The historical population is given in the following table: Only includes Reformed Church members. Heritage sites of national significance The Bohlenständerhaus Schrofen, Sallmann Carriage Collection and Hagenwil Castle are listed as Swiss heritage site of national significance. The village of Hagenwil bei Amriswil is part of the Inventory of Swiss Heritage Sites. Economy , Amriswil had an unemployment rate of 2.45%. , there were 248 people employed in the primary economic sector and about 90 businesses involved in this sector. 1,764 people are employed in the secondary sector and there are 157 businesses in this sector. 2,622 people are employed in the tertiary sector, with 422 businesses in this sector. there were 7,531 workers who lived in the municipality. Of these, 3,071 or about 40.8% of the residents worked outside Amriswil while 2,080 people commuted into the municipality for work. There were a total of 6,540 jobs (of at least 6 hours per week) in the municipality. Of the working population, 9.5% used public transportation to get to work, and 48.8% used a private car. Religion From the , 4,084 or 36.0% were Roman Catholic, while 4,090 or 36.0% belonged to the Swiss Reformed Church. Of the rest of the population, there were 8 Old Catholics (or about 0.07% of the population) who belonged to the Christian Catholic Church of Switzerland there are 398 individuals (or about 3.50% of the population) who belong to the Orthodox Church, and there are 451 individuals (or about 3.97% of the population) who belong to another Christian church. There were 3 individuals (or about 0.03% of the population) who were Jewish, and 1,135 (or about 9.99% of the population) who are Islamic. There are 88 individuals (or about 0.77% of the population) who belong to another church (not listed on the census), 591 (or about 5.20% of the population) belong to no church, are agnostic or atheist, and 509 individuals (or about 4.48% of the population) did not answer the question. Transport Amriswil sits on the Winterthur–Romanshorn line between Wil and Romanshorn and is served by the St. Gallen S-Bahn at Amriswil and Oberaach. Education In Amriswil about 62.2% of the population (between age 25 and 64) have completed either non-mandatory upper secondary education or additional higher education (either university or a Fachhochschule). Amriswil is home to the Amriswil primary and secondary school district. In the 2008/2009 school year there are 1,474 students at either the primary or secondary levels. There are 320 children in the kindergarten, and the average class size is 18.82 kindergartners. Of the children in kindergarten, 157 or 49.1% are female, 103 or 32.2% are not Swiss citizens and 96 or 30.0% do not speak German natively. The lower and upper primary levels begin at about age 5–6 and lasts for 6 years. There are 458 children in who are at the lower primary level and 478 children in the upper primary level. The average class size in the primary school is 18.91 students. At the lower primary level, there are 240 children or 52.4% of the total population who are female, 123 or 26.9% are not Swiss citizens and 146 or 31.9% do not speak German natively. In the upper primary level, there are 228 or 47.7% who are female, 146 or 30.5% are not Swiss citizens and 172 or 36.0% do not speak German natively. At the secondary level, students are divided according to performance. The secondary level begins at about age 12 and usually lasts 3 years. There are 280 teenagers who are in the advanced school, of which 149 or 53.2% are female, 44 or 15.7% are not Swiss citizens and 53 or 18.9% do not speak German natively. There are 240 teenagers who are in the standard school, of which 114 or 47.5% are female, 104 or 43.3% are not Swiss citizens and 112 or 46.7% do not speak German natively. Finally, there are 18 teenagers who are in special or remedial classes, of which 9 or 50.0% are female, 15 or 83.3% are not Swiss citizens and 15 or 83.3% do not speak German natively. The average class size for all classes at the secondary level is 20 students. Amriswil is home to the Bibliothek-Ludothek library. The library has 17,897 books or other media, and loaned out 82,856 items in the same year. It was open a total of 238 days with average of 17 hours per week during that year. Notable people Hans Mueller (1900 in Amriswil - 1965) a physicist and professor at the Massachusetts Institute of Technology, created the Mueller calculus Marianne Straub OBE (1909 in Amriswil – 1994) a commercial designers of textiles in Britain from the 1940s to 1960s Gottfried Weilenmann (1920 in Amriswil – 2018) a Swiss cyclist, professional from 1945 to 1952 Elwyn Friedrich (1933 in Amriswil – 2012) a Swiss ice hockey player, competed at the 1964 Winter Olympics References External links Cities in Switzerland Municipalities of Thurgau Cultural property of national significance in Thurgau
2838821	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BA%D1%96-%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8F	Мосткі-Кольонія	Мосткі-Кольонія — село в Польщі, у гміні Баб'як Кольського повіту Великопольського воєводства. Населення — (2011). Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Кольського повіту

Subsets and Splits

No community queries yet

The top public SQL queries from the community will appear here once available.